Чорт зна що. Запропаща душа

– Матусю моя! А чи далеко се буде вiд Ізюму?

– Рахуй сам – Бахчисарай в самiй серединi Кримського царства.

– Кримського царства! – вигукнув Явтух, сплеснувши руками.

– Таж це знову верстов iз тисячу буде, а може, й бiльше!

– Тисячу верстов?!

– Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.

– Нi-нi! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залiзь в он ту скриню з одежею. Ми занесемо тебе в нашi покоi.

– Та хто ж ви такi? – спитав Явтух, скрутившись бубликом у скринi.

– Ми жiнки кримського хана! – вiдказали вони й почали вдягатись.

А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух вiдчув, що скриню опустили й вiдчинили, вiн встав i подивився довкола себе. Стiни гарему були оббитi червоним сукном. Вздовж стiн лежали круглi подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, вiдображало цiкавi обличчя красунь. Тремтяче свiтло лiхтаря з рiзнобарвних скелець лилося зi стелi, i легенький дим кадильницi, що стояла бiля зашторених дверей у сусiднiй покiй, стелився долiвкою.

– Який гарненький! – защебетали красунi по-татарському.

– Який страшний та вусатий! – вiдказали iм iншi вже по-нашому.

– Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спiдницю…

– Ой, та який же вiн смiшний! – хихотiли двi одалiски знову по-украiнському, плескаючи в долонi.

Явтух, заклавши руки за пояс, як i належиться ввiчливому парубковi, мовчки стояв перед ними…

Одна з жiнок попрохала його:

– Повесели нас своiми оповiдками. Розкажи, як ти сюди потрапив?

Прохання йому переклали.

– Та що ж я вам такого, панiматко, розкажу? Я ж, iй-богу, не знаю. Язик якось… той… не повертаеться.

– А от ми його пiдмажемо! – сказали дотепнiшi.

Та з тими словами йому наготували, мов хановi, кальян, посадили на м’якi подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика – великий тарiль з яблуками, виноградом i татарськими пiрниками.

– Почнемо з того, що… – почав Явтух…

І цiлiсiньку нiч розповiдав ханським жiнкам своi пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики.

– Тепер уже все! Тепер уже я пiду звiдси!

– Як пiдеш? – спитали здивованi красунi.

– Та менi пора вже додому!

Лiхтар ледве блимав, i в покоi панував блiдий сутiнок.

– Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звiдси до твоеi батькiвщини зо двi тисячi верст!

– І то правда! – згодився Явтух. – Але таки мушу йти.