Чорт зна що. Запропаща душа

Найда спритно випорскувала i вiдбивалася вiд чорта, хоч йому i вдалося схопити ii за разок намиста й порвати його. Коралi розсипались по столу i лавках, чорт на мить вiдволiкся. Дiвчина, скориставшись цим, вискочила в комору, затрiснула за собою дверi i почала хреститись. Сатана пробував висадити дверi, але сила хреста його спинила. «Ну, це, видно, дiвка одноi породи з тим пройдою», – вирiшив бiс i, махнувши рукою, одiйшов вiд комори.

Найда нахилилася до шпарини i побачила дивнi речi. Сатана скинув свитку, сiв за стiл i, присунувши до себе миску вареникiв, почав уплiтати, аж за вухами лящало.

Далi дiстав iз печi горщик узвару, налив собi горiлки, випив, закусив i почав розглядатися, де б то зручнiше лягти спати. Мостився вiн довго i безнадiйно: лiг на лаву – вузько, лiг на пiдлогу – холодно, лiг на пiч – жарко… Тодi чортяка влiгся на стiл, на якому мiсили тiсто, просто в муку. Щоправда, й тут вiн вовтузився чимало часу, доки нарештi голосно не захропiв.

Найда почекала ще трохи, тодi намацала в пiтьмi свою плахту, постелила ii на скринi й лягла, перед тим помолившись довго i не поспiшно, та перехрестивши всi кутки, вiкна i дверi.

І довго ще увi снi ввижалася iй страшна голова i п’яний сатана на столi.

Нi живий нi мертвий сидiв Явтух на тополi i стежив за жiнками, що скидали з себе прикраси, золотi шапочки, а далi почали розплiтати й коси. «Боже мiй, що ж воно буде!» – забiдкався вiн.

Араб покинув жiнок i подався назад у палати, позiхаючи на всю пельку. Жiнки розпустили пояси, легенькi шаровари опали й бiлi круглi тiла зблиснули в свiтлi мiсяця.

– Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жiнок? Адже вони зовсiм i не знають, що я тут…

Жiнки уже плюскалися в водi, коли Явтух спустився з дерева i, пiдкравшись до бережка, пiдiбрав якесь iз покривал i закутався.

– Ой, хто це? – скрикнули купальницi. – Це ти, Ханим?

– Та нi, це Кая!

– А може, Шерфе? – лопотiли жiнки, стрибаючи й ляскаючи долонями по водi.

«Ну, – думав Явтух, зажмурюючи очi, – оце халепа!»

– Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!

– Ой! Вуса!!! – пролунало несподiвано над водою.

– Чого ви перелякалися, добрi панi? – заговорив тремтячим голосом Явтух. – Це я, мiщанин з Ізюму!

– Ой, та се й справдi козак! – втiшилися двi красунi уже зрозумiлою мовою.

– Авжеж, козак! Лукавий бiс мене притарабанив сюди на вежу.

З води залунали здивованi вигуки.

– А скажiть, панi, де це ми тепер… себто, яке се мiсто?

– А Бахчисарай.