Чорт зна що. Запропаща душа

 – Мабуть, борщ iз рибою варите?

– Нi, кашу з салом.

Явтух пiдсiв до вогню.

– А дозвольте спитати, панове чумаки, звiдкiля вас Господь несе?

– З Криму.

– По сiль iздили?

– По сiль.

– А де ми тепер, пани-брати?

Чумаки на це перезирнулися й не зронили нi слова.

– Тобто… тее, як його… е-е… де оце мiсце, на якому ми тепер сидимо? – додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.

– Де оце мiсце? – перезирнулися знову чумаки.

– Еге ж, люди добрi!

– А за Черкасами!

– Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це вiд нас верстов iз тисячу буде! Іще звiдти… себто звiдси… коробейники до нас iз ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За пiв ночi пролетiли тисячу верстов!

Чумаки знову переглянулись i вже перестали палити.

– То се ти, виходить, нетутешнiй?

– Та вже ж нетутешнiй… Я з Ізюма, коли знаете. Іще нинi ходив там по базару i купив собi шаровари… Ну, дивиса! – вигукнув, сам собi не вiрячи, та, присунувшись ближче, став розповiдати про своi пригоди.

– Але те все ще байка, – додав Явтух наприкiнцi оповiдi. – Я вам, браття, розповiм ще таке, що ви од смiху животи понадриваете! Як летiли ми з чортякою, то зустрiлася нам вiдьма, руда й стара така, що хiба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дiвка, та як вчепиться в чорта! Чого вiн, мовляв, дiвок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кiгтiв i почав боронитися, збив iй з голови хустину, i полетiла вона з ним попiд самi хмари простоволоса. А я, падаючи, пiдхопив тую хустину.

Мабуть, рiч неабияка! – завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорiв хустину.

– Ото бiсове кодло! Ще й козириться! – смiявся парубок, збираючись сховати знахiдку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба i тягнеться кiстлявою рукою до хустини. – А! То ти тут! – скрикнув Явтух так, що всi чумаки навiть пiдскочили на мiсцi.

Хлопець зловив вiдьму за руку, а та забилася, затiпалася, запищала, мов заець, i стала пiднiматися разом iз Явтухом на очах у здивованих чумакiв.

Тихо виплили вони в повiтря i, освiтленi вiдблисками багаття, розчинилися в темрявi, перетворившись у червонаву цятку… І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сидiли пiд копицею, задерши голови, i непорушно дивилися в порожне небо…

Мов легеньке перо, пiдхоплене вiтром, летiв Явтух по небу, вчепившись за вiдьму, а вiдьма кидалася з боку на бiк, вибиваючись iз сил.