Чорт зна що. Запропаща душа

Дивовижний кiнь

Жив-був один чоловiк, що не вiрив в iснування злих духiв i бiсiв, якi збивають людей з пантелику, хоча подiбних випадкiв вiдомо безлiч. І ось якось уночi хтось постукав у дверi й закликав його. Вийшов вiн i побачив незнайомця, що тримав за вуздечку чудового жеребця. А був цей нiчний гiсть бiсом, i вiн сказав господарю:

– Чи не хочеш купити коня?

Глянув той на красеня жеребця i спитав:

– Скiльки ти за нього просиш?

– Чотири червiнцi, – вiдказав бiс.

Подумав чоловiк, що справжня цiна жеребцевi – не менше восьми червiнцiв, та й заплатив продавцю стiльки, скiльки той просив, i лишився тою оборудкою задоволений.

Назавтра вiн повiв продавати жеребця на базар. Зiбралися довкола покупцi i вiдразу ж почали пропонувати йому великi грошi, але вiн подумав: «Напевно, вартуе цей кiнь удвiчi дорожче, якщо дають за нього так багато», – i вiдмовився.

Вирiшив податися в iнше мiсце, щоби там продати коня вигiднiше. У тому мiсцi йому теж готовi були заплатити стiльки, скiльки вiн заломив, але вiн знову передумав, сказавши собi: «Цей жеребець вартуе удвiчi дорожче».

Так вiн ходив зi своiм конем доти, доки не пiдняв цiну на скакуна до кiлькох тисяч, та все нiяк не вiдважувався продати його, побоюючись продешевити. Нарештi став просити за жеребця стiльки, що таких грошей не було нi в кого – хiба що у самого царя.

Привiв вiн тодi коня до царя, i той запропонував йому величезнi грошi. Весь царський двiр захоплювався диво-жеребцем.

Але й царська пропозицiя не задовольнила того чоловiка, i сказав вiн:

– Насправдi кiнь вартуе куди бiльше!

Так i не змiг цар купити в нього скакуна.

Вийшов чоловiк iз царського двору i подався до фонтану, щоб напоiти коня. Коли наблизились до води, скочив жеребець у ринву, з якоi витiкала вода, i щез iз його очей. Чоловiк закричав не своiм голосом, оточили його люди i почали розпитувати:

– Що сталося? Чому ти кричиш?

Вiдповiв iм, що його красень-кiнь скочив у ринву i щез у нiй. Але тi не повiрили йому i вiдлупцювали його, взявши за божевiльного: чи можливе таке, щоби кiнь пролiз у вузеньку ринву?

Переконавшись, що йому не повiрили i мають за йолопа, зiбрався вiн уже йти додому, коли раптом помiтив голову жеребця, що визирала з ринви.

– А-а-а!.. – закричав.

І знову на галас збiглася юрба, i знову пригостили його штовханами.

– Чого ти верещиш, дурню!

Хотiв вiн вже, було, йти, коли тут, на бiду його, привидiлося знову, що бачить свого коня.