Чорт зна що. Запропаща душа

Опiсля схопив Дiдько чорта за хвоста i став вертiти ним так скоро довкола своеi голови, як колесо вертиться у скоро iдучого воза. Пустивши хвоста, вiн схопив чорта за роги. Чорт забрехав по-собачому, запищав i, молячи пощади, почав кидатися. Випустивши iз рук роги, Дiдько так промовив до винуватця:

– Пам’ятай, бабський язичку, собача пантарко, нужденна калiко, як ти менi не погубиш коваля Омелька, то вiдiрву тобi язика, поламаю роги i прожену з-помiж чортiв. Геть! – прокричав Дiдько i, вхопивши чорта за ногу, шпурнув ним з пекла просто в село Млинки.

Нечуванi речi почали робитися в Млинках; та не в одних Млинках, а й в довколишнiх хуторах; лиш що вiзьме хто-небудь залiзну рiч до рук, а вона вже ломиться; мотику, чи сокиру вiзьме в руки чоловiк, а баба за коновки або вiдро, глянь – або зiпсуються, або поламаються. Потяглись цiлою громадою млинкiвцi i хуторяни до кузнi Омелька з просьбою якнайскорше направити поламане.

Дуже втiшився Омелько, що дiстав так багато роботи i гаряче взявся до неi, але попрацювавши два днi, бачить, що роботи все бiльше i бiльше, кинув молот, i витираючи краплi поту, що спливали по його обличчю, вийшов на вулицю.

– Здоровi були, батечку, – крикнув циган, пiдходячи до Омелька, – я до вас, батьку.

– Чого потрiбно?

– От знаете, бодай му пек, сокира вищербилася, треба направити.

– А, бодай! Тут i без тебе стiлько роботи навалили, що не можу собi сам дати ради.

– Ей, батечку, будьте ласкавi справити.

– Забирайся! Не маю часу.

– Ну, то позвольте менi самому.

– А хiба ти коваль?

– Ба, та ще який! Ти такого iз роду вiка не бачив.

– Справдi?

– Ось гляди.

– Та ви, цигани, всi хвалитись вмiете.

– Я без хвальби кажу, що ти такого коваля нiколи не видав.

– Ну, побачимо, – муркнув Омелько i, запровадивши цигана до кузнi, сказав: – Ану, цигане, бери молот. Будемо бачити, який з тебе коваль.

Циган узяв молот, поклав сокиру на ковадло i вiдразу сокира була готова.

– Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.

– А що? – радiсно усмiхаючись, промовив циган.

– Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобi пирогiв, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своiм не бачив. Такий би менi робiтник придався б.

– Ну, що ж, то бери мене за робiтника.

– Я би не проти, але бач ти менi заспiваеш, небожеську, багато.

– А що би ти менi дав?

– Нема що й казати! Я не можу багато обiцяти.

– От слухайте. Я в шатрi маю ще батька, також коваля, не гiршого за мене.