Надія. Гонконґ. Катарсис

В бiльшостi будинкiв вiдсутнiй четвертий поверх, i пiсля третього вiдразу починаеться п’ятий.].

По тому, як у Анi минав шок, вона починала все бiльше хвилюватися за Женю. Так, вона усвiдомлювала, що нi про яке спiльне майбутне не може бути й мови, однак ii непокоiло, чи виплутаеться вiн з усiеi тiеi халепи, до якоi причетний, i чи зможе протистояти своiй домiнантнiй матусi… Адже це напевно вона нав’язала йому вкрай небезпечний спосiб заробiтку… Аня йшла якоюсь iз вулиць, аж раптом почула голос: «Зайди!» i, роззирнувшись, побачила буддистський храм.

Той нiби помахав своiми пагодами iй.

– Сюди? – беззвучно запитала дiвчина.

– Так, до мене.

– А ти хто?

– Я? Храм, звiсно ж. Хто ж iще?

У храмi прохолода вiдразу звабила ii й поглинула. Хотiлося в ньому бути вiчно й нiкуди бiльше не йти. Залишитися тут i сидiти на холоднiй кам’янiй лавi, допоки не настане час летiти додому… Адже ж не можуть прогнати з храму?

В окремих невеличких кiмнатках стояли вiвтарi й статуi – уособлення единого та недiлимого Будди.

Аня пiдходила до кожноi з них i iй увесь час здавалося, що очi статуй стежать за нею поглядом.

– Чи буду я щасливою?

– А ти i е щаслива.

– Але ж… так складно…

– А нiколи не бувае легко.

Перед центральною статуею, трохи обабiч, стояла мiдна чаша з блискучими боками, вiдполiрованими людськими долонями. Аня спостерiгала за мирянкою, що схилила голову в молитвi, терла цю чашу й просила чогось свого. Дiвчина й собi вирiшила доторкнутися до неi.

Доки Аня пiдносила руки до чашi, вона вiдчула легке дрижання в повiтрi, як вiд електричного розряду. Вона обережно доторкнулася до чашi обома долонями, i та почала пашiти й пульсувати, як живий органiзм. Анi перехопило подих вiд зачарування. «Я молю тебе, нехай iз Женею все буде гаразд»…

Через дорогу вiд храмового комплексу стояли офiснi будинки. У iхнiх скляних стiнах також жив храм. Вiн жив настiнним розписом сучасностi – вiддзеркаленням.

Емпатiею людських сердець. І тiльки сталевi каркаси скляних стiн хмарочоса обмежували його. І то вiдносно, бо зображення повзло по стiнi далi, оминаючи сталевi лiнii, так само, як вода долае будь-якi перепони на своему шляху.

– Ти залишишся в моему серцi, – прошепотiла Аня.

– Я знаю, – вiдказав Храм, – у людському серцi залишаеться абсолютно все, що було з людиною, бо воно – вiддзеркалення безсмертноi душi на життевому шляху.