Ліля. Париж. Кохання

А до того, давши свою згоду, пам’ятаю, дiвиця з дев’яностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крiзь золото вбиральнi, крiзь вiтальню та гетсбiвський натовп, крiзь планети й скупчення астероiдiв. До зiрок. Дiвицю звали Макс. Вона так лагiдно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, i менi навiть здалося, трохи шарiеться (чи то рум’яна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на ii прекрасних монгольських вилицях?).

Нехай там як, а прокинулися ми разом i вiдтодi не розлучалися…

Ad aspera, ad astras.

* * *

Вона вийшла на берег мокрою, нiби й не плила на кораблi. Їi красива сукня iз цупкого синього оксамиту ледь не спадала з ii плечей вiд важкостi води, котру набрала в рiчцi. Вона вiдчула, як щось шкребеться в горлi, нiби маленький восьминiг щупальцями хапаеться за пiднебiння й намагаеться виповзти. Їi знудило на витончене вбрання, гаптоване срiбною ниткою. Блювотиння прилипло до вишитого листка кропиви, що орнаментував подiл сукнi, i вона iнстинктивно спробувала його струсити холодними, мов лiд, долонями, як справжня охайна дiвчинка.

А потiм втратила свiдомiсть.

«Лiадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березi Неккару нi секунди. Нi секунди в непритомному станi, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть – це не те, що чекае на тебе в найближчому майбутньому. Мае чекати…»

Вона опритомнiла й звелася на руки. Стала рачки, немов тi вовки, що спостерiгали за нею з густого лiсу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останнi краплини життя залишать ii тiло й можна буде ii роздерти та з’iсти.

Кожен сажень давався iй з таким зусиллям, нiби вона пiдiймала на своiх плечах цiлий шефель[33 - Стародавнi мiри величини. Зокрема, шефель – мiра вмiсту зерна в цилiндричнiй формi, в рiзних нiмецьких землях досягала вiд 55 до 220 л.]. Вона вже втомилася вiд того, що просто розплющила очi. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиi, ii заколисував.

Лiадейн тяжко зiтхнула. Крiм хижих вилискiв вовчих очей iз пiдлiска навпроти неi вона встигла помiтити кров на сукнi, до того ж рука нестерпно болiла.

Лiадейн здогадалася, що поранилась пiд час трощi. Роздивилася навколо й не побачила жодноi живоi душi – справедливостi заради треба зазначити, що й мертвоi також.

Навколо на пiску була сила-силенна рiзних гiлок i хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зiгрiтися. Лiадейн зiтхнула ще раз i навiть не помiтила, що за цими роздумами пiдвелася на ноги.