Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга

І я поплив тим потоком звукiв до Гаврилишиноi стодоли…

Й заполонила мене малого троiста музика, всього поглинула, немов вода, що рине з водоспаду, i я, побравшись iз сiльськими хлопчаками позашиi, закрутився в тiй невтримнiй круговертi, що й облич не було видно, i пробивалися з того розшалiлого ланцюга бравi примовки – а прибий, повтори, ще такий! – i гупають босi ноги п’ятами в землю i як вона не провалюеться пiд нами, а музики, заохоченi витворним рисунком аркана в дорослому гуртi та ще й нашими дрiбушечками, невгавають, й коли найстарший Пiдлетейчук натискае пiдборiддям на деко скрипки, мало не розчавлюючи ii, тодi бубон дае собi повну волю, що аж повiтря вiд того гупання загусае, мов хмiльна брага в дiжцi, а струни на цимбалах спливають з кобилок золотою патокою, та й флояра ридае, немов вiд солодкого болю.

Та раптом цей содом стих, й гупання бубна на мить примовкло, щоб дати змогу розшалiлим танцюристам почути iншi звуки, якi живуть в iнакших, нiж коломийкова, мелодiях, й до нас дотягнувся тонкий, мов кiнська волосiнь, струмок пiснi; у тому нiжному плинi звукiв мiй слух вловив слова надii: «Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, – може, тодi любов ти зрозумiеш мою», – i я зрозумiв, хоч було це для мене ще надто рано: кожнiй людинi на свiтi призначений неоцiненний i належний iй дар, та не до кожного втрапляе вiн, i називаеться цей дар любов’ю.

Цей струмiнь надii навально увiрвався тодi в мою зелену душу, щоб скiльчитися в нiй нетерплячим чеканням: я ще в той час не знав, та й не мiг знати, бо проживу довгi роки з тiею надiею, а коли вона нарештi сповниться, я вже знатиму, що той сокровенний дар втiлився у чутливу мелодiю, яка так болiсно й солодко доторкнулася до моеi оголеноi душi.

Я не стямився, як опинився вдома й застав за накритим столом гурт поважних людей, серед яких вирiзнялась молода пара: кавалер в окулярах, якого звали Бодьом, i його наречена Рената, схожа на пуп’янок бiлоi лiлii, краса якоi виявляеться аж тодi, коли пуп’янок розтулюеться i спадають вниз пилковi вiяльця.

Й цiеi митi те диво сталося: закоханi заспiвали незнайому менi чарiвну пiсню, й менi здалося, що то пiд рожевою дугою, що провисла над Шпаевською горою, немов веселка, стоять вони обое в обiймах, перемiненi в пiсню.