Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга

Однак менi пощастило. Батько отримав запрошення вiд колишнього вiйськового колеги отця Яросевича – пароха iз Сапогова, що бiля Галича, за Першоi свiтовоi вiйни капелана у Тридцять шостому регiментi, в якому мiй батько вiдбував службу: всечесний отець запрошував свого побратима на концерт музичного ансамблю Степана Гумiнiловича, що славився знаменитою солiсткою Ренатою Яросевич, дочкою отця.

Я мав щастя побувати разом з батьком на цьому концертi, який продовжився згодом у моему трацькому домi в день престольного празника: батько запросив отця на празнешний обiд, i з отцем прибули до Трача гурт музикантiв й двое гiмназiйних професорiв – популярних у Коломиi поетiв: Володимир Павлусевич та Дмитро Николишин.

Та найцiкавiшою була для мене закохана пара – Рената Яросевич та ii кавалер, якого кликали Бодьом.

…Пiсля двотижневоi розлуки з рiдним селом я не мiг ним натiшитись. Видалось воно менi несподiвно гарним: подiлене ярами на замаенi садами острiвцi з бiлостiнними й жовтострiхими хатами, що потонули в кучерявих зелених вирах, й знайомi були менi тут кожна царина, що визирала з лiсовоi теменi, й видзьобанi овечими копитцями путiвцi, що збiгали до глибоких мочул iз синiми озерцями на днi, i плетиво витоптаних стежок, кожна з яких вела до окремого сiльського присiлка.

Усi цi житловища, потiснивши лiсовi займанщини, вилаштувались пiвколом пiд Шпаевською горою, яка закрила трачанам вхiд до таемничоi Гуцульщини з ii чугайстрами, ворожбитами, нявками й опришками, – i висотуються з них, щойно заграе на церковнiй дзвiницi найменший дзвiн, сповiщаючи настання престольного празника в Трачi, вервечки прихожан, що тягнуться до староi церковцi, захованоi пiд столiтнiми смереками пiд Сталащуковим схилом, який стрiмко спадае до карпатського хребта на земне дно.

А в те дно, котре Боснею зветься, гейби вихор налетiв, несучи звiдкись й безладно гублячи у прiрвах сади, пасiки, стайнi, стодоли й шпихлiри, й заслоняються вони вiд свiту перснем лiсiв, протятих просiками, що протискаються крiзь лiсовi дебрi до Пиконева, Зруба, Багновиська, Волового та Сакатури…

Отож висотуються з тих лiсових тунелiв шнурочки святкового люду, а кожен прихожанин одягнутий по-своему: терновими хустками пов’язанi жiнки з Пиконева, у малинових фартухах пишаються дiвчата зi Зруба, у вишневих опинках молодицi з Волового; газди iз Сакатури – в клепанях, з-пiд яких спадае на плечi рiвно розчесане й блискуче вiд олii волосся, а парубки з Вiльшаника – у чорних капелюхах з павами.