Коли молот зустрічається з ковадлом

– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водiй.

– Здаеться, ваша красуня, вже ласти склеiла, – пожартував невисокий кругленький чолов’яга з корзиною грибiв у руках.

– Жартiвники зараз побiжать слiдом за автобусом, – роздратувався вусань.

– І опиняться на кiнцевiй швидше, нiж ваш транспорт, – знов озвався чолов’яга. Пасажири весело зареготали, водiй насупився i вже мовчки знову i знову терпляче пробував завести автобус. Нарештi, транспортний засiб, дещо вiдпочивши, знов закашляв, наче курiй зi стажем, i пострибав далi.

Проiхавши село, автобус зупинився на перехрестi бiля староi обдертоi зупинки з написом «Грудки» на iржавiй табличцi.

– Дiвчино, тобi сюди!

Оля хутко схопила валiзку i почала проштовхувати ii до виходу.

– Значить, тут усе просто, – звернувся водiй до Олi, покручуючи вуса, наче старий козак, – я зараз повертаю направо, а тобi треба йти он по тiй кам’янiй дорозi прямо, нiкуди не звертаючи. Отак пройдеш десь кiлометрiв зо п’ять i дiйдеш до села….

– Любомирiвка?

– Ой не гарячкуй, – засмiявся водiй.

Оля мовчки чекала, доки вусань трохи заспокоiться i припинить свiй регiт, хоча всерединi готова була просто вибухнути вiд роздратування.

– Та не сердься, – продовжив водiй, уловивши недвозначний Олин погляд. – Так от, пiсля села Жменьки десь кiлометри за два буде вже Любомирiвка.

– Чудово, – процiдила крiзь зуби дiвчина вже на виходi з автобуса, – всього-на-всього…

– Бувай здорова! – вигукнув iй у спину водiй, i автобус заторохкотiв своею дорогою.

Сховавшись пiд навiсом зупинки вiд дощу, який вперто продовжував накрапати, Оля дiстала з валiзи темно-синiй светр. Саме через нього дiвчина не встигла на едину маршрутку, яка довозила пасажирiв до самоi Любомирiвки. Холодний вiтер, вiд якого не допомагав полiетиленовий плащ-накидка, змусив дiвчину шукати в Ковелi якоiсь крамницi з одягом. Оля навiть уявити не могла, що поки вона прикупляе собi светр та джинси, единий автобус, який мiг довезти ii до мiсця призначення, вже зник iз горизонту.

– Це все Леська, – розлючено бубонiла Оля, кривляючи подругу, – поiдь та поiдь, свiже повiтря… Їi б сюди, хай би померзла.

Одягаючи светр поверх сукенки i згадуючи подругу, дiвчина i не помiтила, як до зупинки пiдiйшов старий з палицею.

– Добрий день! – знiяковiло мовила Оля, усвiдомивши, що дiдок, не клiпаючи очима, витрiщився на неi, а вона у вiдповiдь не зводить погляд зi старого.