Коли молот зустрічається з ковадлом

Казали сусiди, шо прийшли вночi партiйнi працiвники, вiйськовi. Взутi зайшли до хати, наказали зiбратися, а через пiв години погрузили на фiру i повезли. І так з десяток людей ще по селу…».

Дiвчата перезирнулися.

– Ого… – перевела подих Аня. Вона взяла щоденника i стала гортати сторiнки.

– Який жах, – Оля ледь стримувала сльози, – так, вiйна нiкого не щадила, особливо свiтова i…

– Я тебе прошу, давай без лекцii з iсторii? – Аня поклала лiхтаря i взяла щоденника з рук сестри.

– Знаеш, тобi б не завадило цiкавитися ще чим-небудь, окрiм карате i кiкбоксингу.

Анна розгорнула записника майже посерединi.

– Хм… послухай що ось написано: «Якщо чесно, я б заради нашоi свободи i весь той скарб вiддала, але Бог знае в чому нас ще можуть звинуватити.

Я спершу нагребла купу золотих монет, але потiм подумала, що складно буде пояснити, звiдки вони в мене взялися. Тодi менi в око впав цей перстень, великий i красивий…».

– Де це ти таке знайшла?

– У щоденнику, прикинь, – зiронiзувала Аня.

– Ти серйозно вiриш, що бабця сховала десь тут на горищi скарб? – Оля потягла щоденника на себе.

– А чому й нi, – Анна вперто не вiдпускала записника. – Я думаю, що тут е пiдказки, треба просто уважно вчитатися, що ж там було далi.

– Вибач, дорогенька, – Ольга таки вирвала записника з рук сестри, – але навряд чи ти встигнеш за нiч.

– За яку таку нiч?

– За сьогоднiшню. Бо завтра зранку я iду додому i записник забираю з собою.

– З якоi це ще радостi?! Ти ж казала, що сховати його хочеш.

– Я знаю, що ти хочеш сказати. І не думаю, що бабця Ярина заповiдала комусь свiй особистий щоденник. Тому логiчно буде, що вiн належатиме тому, хто його знайшов. До того ж, пробач, що повторююся, але читати чужi записники таки неетично. Хоча звiдки тобi знати про етику?

– Ну все! – тепер скипiла Аня. – З мене досить твоiх психiв. «Подивiться на мене, я така бiдна нещасна Олiчка, мiй бойфренд i моя сестра цiлувалися…бу-бу-бу! Тепер я ображена на весь свiт i буду дрiб’язково мститися!»

– Я нiкому не мщуся! Хоч таке розбещене i неконтрольоване дiвчисько, як ти, заслуговуе хоч iнодi отримувати по заслугах.

– «Дiвчисько»… Тобi що, сiмдесят?! Не дивно, що Артур вибрав мене!

Олi забило дух, це явно був удар нижче пояса. Тим часом Аня впала на подушку i стягла на себе майже всю ковдру. Ольга теж лягла, ii спроба накрити собi хоч плечi була марною. Жодна з них не могла заснути.