Коли молот зустрічається з ковадлом

– Та ти, знаеш, теж iз дитинства не дуже змiнилася, – не залишився в боргу Назар.

Автiвка загуркотiла столiтньою дорогою, покiрно перевозячи двох пасажирiв i маленьку забруднену валiзку кольору свiтлий беж.

* * *

– Так ти тепер юрист? – iхня розмова не дуже клеiлася, а до села було iхати ще хвилин iз п’ятнадцять, тож Оля вирiшила порушити незручну мовчанку.

– Угу… – кивнув юнак, – закiнчив юрфак кiлька рокiв тому, а нещодавно вдалося стати спiвробiтником Служби безпеки Украiни.

– Це щось по типу таемного агента?

(Боже, я говорю зовсiм як моя сестра!)

– Не зовсiм, – засмiявся Назар.

Оля теж усмiхнулася.

– А ти? Як твое життя склалося? – запитав вiн.

– Менi ще рiк в унiверi вчитися.

– Ти так довго не з’являлася в Любомирiвцi… Чого вирiшила цього лiта приiхати?

– Бабця Ярина померла. Тепер ii дiм – мiй, – Оля виправилася, – точнiше, наш iз Анькою.

– Та ти що? – Назар перевiв спiвчутливий погляд на дiвчину. – Я не знав. Менi дуже шкода…

– Менi теж шкода, а ще дивно…

– З чого?

– Дивно, що саме ми стали спадкоемицями. Так, ми в дитинствi приiжджали на лiтнi канiкули, навiть iнодi листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабцi е племiнник, який живе в сусiдньому селi…

– Дядько Борис? – уточнив Назар.

– Так, точно. Чому бабуся не залишила дiм йому? Я думаю, вона прекрасно розумiла, що переiжджати нi я, нi, тим паче Аня не будемо?

– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.

– Не можна! Наскiльки менi повiдомив нотарiус, коли дзвонив по телефону, ми не маемо права продавати дiм.

– І справдi цiкаво…

У салонi знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркiт мотора. Вирiшивши бiльше не починати нових розмов, Оля просто спостерiгала, як повз пробiгають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирiвка». У дiвчини знову стислося серце, i iй раптом захотiлося стати дитиною, захотiлося знову втрьох iз матiр’ю та сестрою без попередження заiхати в гостi до бабцi Ярини, захотiлося, щоб бабця усмiхалася, годуючи пирiжками, та витирала сльозинку, проводжаючи.

Водночас Оля не могла впiзнати село свого дитинства. Воно дуже змiнилося порiвнянно зi знайомими iй змалку картинками.

– Не дивуйся, – Назар уловив ii трохи розгублений погляд, – нiчого дивного.