П’ятеро

Вiн образився; знайшов, що це зовсiм iнше, i, взагалi, ця Гапка – старий анекдот, десять разiв уже чув.

– До речi, Марку, – сказав я, позiхаючи, – якщо вже шукати собi нацiю, чому б вам не приткнутися до сiонiстiв?

Вiн на мене витрiщив банькатi очi з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навiть жартома, о п’ятiй ранку, не може нормальна людина договоритися до такоi безмежноi нiсенiтницi.

* * *

Тепер уже представленi читачевi, на першому планi або мимохiдь, усi п’ятеро; можна перейти до самоi повiстi про те, що з ними сталося.

VIII. Мiй двiрник

Мiсяцi минали; я iхав i приiздив, часто на довго втрачаючи сiм’ю Мiльгромiв з виду. Час вiд часу десь стрiляли в губернаторiв, убивали мiнiстрiв; дивно, з якою найчистiшою радiстю сприймалися цi вiстi всiм суспiльством; тепер така одностайнiсть була б у такому разi неможлива – втiм, тепер i немае нiде ситуацii, цiлком аналогiчноi. Але для нашоi оповiдi одна тiльки сторона цих подiй суттева: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, вiдсторонених спостерiгачiв, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все бiльш жорстокий i лютий характер.

З пiвночi приходили вiстi про каральнi походи на цiлi губернii; вже ясно було, що одним «настроем» передового суспiльства та одиничними кулями переродити державний устрiй не вдасться, – що i «весна» стане масовою трагедiею; тiльки одного ми не розумiли, що трагедiя триватиме довго. Вiдповiдно до цього на очах змiнювався й побут нашого мiста, ще донедавна легкий i безтурботний.

Перш за все я помiтив це через особисту еволюцiю одного пересiчного громадянина; вiн був двiрником нашого двору. Звали його Хома, i був вiн чорнобородим дядьком iз Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, i з Хомою пiдтримував найкращi стосунки. По ночах, на мiй дзвiнок бiля ворiт, вiн зараз же вилазив зi свого пiдпiльного лiгва, «одчинял фортку» – тобто хвiртку – i, приймаючи гривеник, ввiчливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною i казав:

– Мерсi вам, панич.

Якщо, увiйшовши до кухнi, хто-небудь iз домашнiх знаходив його в рукопашному спiлкуваннi з гарненькою нашою покоiвкою Мотрею, вiн швидко вiд неi вiдсторонювався, знiмав картуза i знiяковiло доповiдав, що вiзит його пояснюеться турботою про нашi iнтереси – побачити, наприклад, чи комин не димить або чи в’юшки справнi. Тобто це був ранiше нормальний мiщанин iз трудового стану, сам жив i iншим давав жити, i жодних претензiй на висоти командноi позицii не висував.