П’ятеро

Увiйшов вiн несмiливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосi кавказцi – здалека не можна було розiбрати, якоi нацiональностi, – там вiн уже й залишився на весь вечiр. Озираючись на нього час вiд часу, я бачив, що йому з ними зовсiм нiяково: вiн пiдспiвував, махав руками, кричав, пiдтакував ораторам, хоча бiльшiсть iх там, здаеться, говорили своею рiдною мовою.

Коли сам мало п’еш, цiкаво i сумно стежити, як закiнчуеться розгульна нiч. Поступово дерев’янiють м’язи зелених або фiолетових облич, застигають скельцями очi, мертво стукаються однi об однi слова, що хитаються як на пiдпiрках; на столах розлито, у чоловiкiв пом’ятi комiри й краi манжет заяложенi, а хто у фраку, у тих зламанi попереду сорочки; взагалi, усе вже стало погано, вже у дверях стоiть незримо прибиральниця з вiдром i ганчiркою для пiдлоги… Дивно, на мiй погляд, пасувала в цiй хвилинi там, у мертвецькiй, завершальна «Gaudeamus», найжалiбнiша пiсня у свiтi.

Марко провiв мене додому; вiн теж не багато випив, але був п’яний вiд вина духовного, i саме кахетинського. Вiн мугикав наспiв i слова «мравал джамiер»[62 - «Многая лiта» (груз.) – грузинська застiльна пiсня.]; два квартали поспiль, нiколи не бачивши Кавказу, змальовував Вiйськово-грузинський шлях i Тифлiс; щось доводив про царицю Тамару i поета Руставелi… Лермонтов пише: «бiгли боязкi грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже рiзницю мiж поняттями картвели, iмеретини, сванети, лази[63 - Картвели – самоназва грузин.

Імеретiни – етнографiчна група грузин, що населяе область Імеретi в захiднiй частинi Грузii. Свани – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Сванетiя на пiвнiчному заходi Грузii. Лази – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Лазистан на пiвнiчному сходi Туреччини.], навiть i мовою вже володiв – бездомну собачку на розi поманив: «модi ак»[64 - Йди-но сюди (груз.).], потiм вiдiгнав геть: «цадi!» (за точнiсть не ручаюсь, так запам’яталось); i закiнчив зiтханням зi самоi глибини своеi душi:

– Нерозумно це: чому не можна людинi взяти, та й оголосити себе грузином?

Я розреготався:

– Марку, е тут один лiкар-сiонiст, у нього покоiвка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потiм ii лiкарка запитала: як тобi сподобалося? А Гапка вiдповiла, тоном благоговiйноi покiрностi долi: що ж, панi, треба iхати до Палестини.