П’ятеро

Послухати ii – мало не всi, довго чи побiжно, осяянi були по черзi ii милiстю до тоi самоi «межi», точного розташування якоi волiла не знати Анна Михайлiвна; i Маруся, коли я якось повторив iй слова матерi, порадила: «а ви маму заспокiйте: до дiафрагми». Одного разу з iншоi кiмнати я почув ii голос (вона була у вiтальнi, i коло неi там гуло п’ять або шiсть баритонiв): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колiнах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечерi на музику з рум’яним бiлопiдкладочником, вона при менi сказала матерi: «пiду переодягнусь, не ввiчливо йти до парку з кавалером у блузцi, яка застiбаеться ззаду»; студент почервонiв, а мудра Анна Михайлiвна вiдгукнулася критично лише у лiтературному сенсi:

– Однобiчний у тебе стиль, Марусю.

Коли ми подружилися, я раз запитав:

– Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправдi правда?

Вона вiдрiзала:

– Вас, газетярiв, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся.

– Багато iх…

– А ви на мене добре подивiться, особливо у профiль: поменшало?

Урештi-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрiчав дiвчат на свiтi. Не можу ii забути; вже менi закидали, що в усiх моiх, мiж справами, нальотах на белетристику так чи iнакше завжди проступае вона, ii гонор, ii безбожнi правила сердечного життя, ii червоне волосся. Нiчого не можу зробити. Дивлячись на неi якось з кутка у iхнiй вiтальнi, раптом я згадав слово Енрiко Феррi[39 - Енрiко Феррi (1856–1929) – iталiйський кримiнолог i полiтичний дiяч.

V. Свiт «дiлов»

Безумовно, було в цьому домi й iнше життя, окрiм старшоi дочки i юрби, що в неi збиралася; тiльки дуже воно здавалося заслоненим, i сам Ігнац Альбертович говорив про себе i дружину i гостей не Марусиних:

– Ми – друга гарнiтура…

Мiж iншим сталось так, що в подальшому ходi рiзних розгалужень цiеi веселоi й гiркоi iсторii тим, що були «заслоненi», дiсталися виднi ролi; треба i iх пом’янути.

Були «Нюра i Нюта» – мати i дочка; дочка називала матусю на iм’я.