Різдвяний сюрприз

Сiв спочатку спиною до Ренати i постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий снiг.

– Привiт! – сказав вiн, розвернувшись i сiвши зручнiше. – Ти чого така блiда?

– Знаеш, я трохи в твiй автобус не врiзалася! – зiзналася Рената.

– То це ти гальмувала? – Вiтас широко вибалушив очi, сповненi подиву.

Рената кивнула.

– Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась i про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!

– А про що задумалася?

На обличчi дiвчини з’явився сумнiв, буцiмто вона не могла вирiшити вiдразу: казати йому, чи нi?

– Про тебе задумалася, – зiзналася нарештi.

– Точнiше – про нас i про Італiю…

Вiтас усмiхнувся. Слово «Італiя» нiби пiдняло його над сидiнням машини.

– І що ти про нас i про Італiю подумала? – продовжив допитуватися вiн.

Рената зiтхнула.

– Потiм скажу!

Асфальтова стрiчка дороги бiгла вперед спочатку рiвною смугою, а потiм, пiсля повороту, коли «фiат» з’iхав iз головноi дороги на бiчну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то лiворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зi старим кладовищем i кiлькома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотнiй занедбаний хутiр.

Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин iз п’ять по насипнiй, вже не асфальтовiй дорожнiй стрiчцi, покритiй втоптаним снiгом, що виблискуе на холодному зимовому сонцi, якому, здавалося, в цей пiсляобiднiй час також не дуже гаряче на сiрому, наче навiть промерзлому безхмарному небi.

Дуже скоро вiд насипноi, покритоi втоптаним снiгом гравiйки вiдокремилася особиста колiя Ренати i вона акуратно спрямувала свiй маленький «фiат» далi, до будинку. І зупинила машину в самому кiнцi колii, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кiркою рiвним снiгом. На тлi темно-сiроi торцевоi стiни великоi комори червона машинка виглядала так яскраво та несподiвано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.

Перед дерев’яним порiжком обiйстя Вiтас забарився. Почав старанно збивати снiг iз черевикiв, хоча снiгу на них уже не було.

– Ти що, дiда Йонаса боiшся? – всмiхаючись, спитала Рената.

– Нi, що ти! – Вiтас вiдволiкся вiд черевикiв. – Але вiн якось дивно дивився на мене тодi, «Шенгенськоi ночi»!

– Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Вiн на всiх так дивиться, бо мае зiр поганий.