Різдвяний сюрприз

Вони взяли по тарiлцi, наповнили ii кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, пiдсмаженою з ананасами i горiхами кеш’ю. Сiли за чистий столик i почали наминати смачну, екзотичну вечерю.

Коли захотiлося пити, Клаудiюс пiдiйшов до холодильника зi скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаець i пояснив, що за фанти i кОли треба платити. Клаудiюс повернувся на мiсце, i тут же iм принесли лiтрову фiгурну пляшку з водою та двi склянки.

– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудiюс.

Інгрида подивилася на нього сумно.

– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тiльки знайти нормальну роботу! І знайти ii самим!

До Іслiнгтона iхали на другому поверсi автобуса, на переднiх сидiннях. Вечiрне мiсто, що пропливало повз iз висоти «даблдеккера», дiяло як заспокiйливi лiки. У Клаудiюса трохи паморочилося в головi. Язик ще вiдчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудiти, але водночас настало умиротворення i навiть десь поруч iз його думками ховалася радiсть вiд того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кiмнатку, де буде майже тепло та затишно i де вони зможуть вiдпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, помiркувати вголос про наступнi кроки з пошуку власного мiсця, власного життевого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою мiстi.

Сходинки, що спускалися до дверей, були освiтленi кухонним вiкном. За столиком хтось сидiв.

– Добре, що ми вже поiли, – промовив Клаудiюс, витягаючи ключi з кишенi.

У кiмнатцi вони зняли куртки, роззулися, прилягли на лiжко, накрите старим пледом.

– Чимось пахне, – Інгрида пiдняла голову.

Клаудiюс принюхався.

– Сусiди на кухнi курять, – сказав вiн. Нахилився, зазирнув пiд лiжко i раптом зареготав.

– Ти чого? – здивувалася Інгрида.

– Минулi мешканцi свiй антикварiат забули! – Вiн пiдняв iз пiдлоги червону гумову грiлку, наповнену холодною водою.

– Може, залити окропом? – спитав весело в Інгриди.

– Не треба, – вiдмахнулася вона й усмiхнулася.

Роздiл 10. Париж

Рю де Бельвiль котилася вниз у напрямку площi Републiк, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, сине та легке, як ситець, що проглядае через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимiзму.

Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз вiдпускали один одного, щоб обiйти жiнку з вiзочком, котра йшла назустрiч, або пенсiонера з продуктовою торбою-вiзком.