Маленькі жінки. II частина

Можна легко уявити, якою була його вiдповiдь, як вiн прийняв подарунок i якими сприятливими були наслiдки.

Джон приходив додому рано, Мег бiльше не бiгала в гостi, нове пальто вдягав уранцi дуже щасливий чоловiк, а ввечерi його допомагала зняти вiддана дружина. Так минув рiк, а лiто принесло Мег новi переживання – найглибшi й найнiжнiшi в життi жiнки.

Одного разу в суботу Лорi зi схвильованим виглядом увiйшов навшпиньках до кухнi «голуб’ятнi», де його звуками литавр зустрiла Ханна, бо намагалася плескати в долонi, тримаючи в однiй руцi каструлю, а в другiй – кришку.

– Як там маленька мама? Де всi? Чому ви не сказали менi нiчого, перш нiж я приiхав додому на канiкули? – почав Лорi голосним шепотом.

– На сьомому небi вiд щастя люба наша! Всi нагорi й радiють. А не говорили, бо нам тут не потрiбнi нiякi урагани. Ідiть-но до вiтальнi, а я сходжу нагору й пришлю iх до вас, – давши цю дещо туманну вiдповiдь, Ханна зникла iз переможним смiхом.

Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордiстю несла фланелевий згорток на великiй подушцi.

Обличчя в дiвчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливi вогники, i щось дуже дивне звучало в ii голосi – якiсь ледве стримуванi почуття.

– Закрий очi та простягни руки, – сказала вона.

Лорi позадкував i сховав руки за спину з благанням:

– Нi, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.

– Тодi ти не побачиш племiнника, – сказала Джо рiшуче, повертаючись, щоб пiти.

– Добре, добре! Тiльки коли що-небудь трапиться, ти будеш винна, – i, слухаючись наказу, Лорi мужньо закрив очi, й щось було дано йому в руки.

У наступну хвилину вибух смiху Джо, Емi, панi Марч, Ханни i Джона, котрi стовпилися навколо нього, змусив Лорi вiдкрити очi, щоб виявити, що вiн отримав двох немовлят замiсть очiкуваного одного.

Не дивно, що вони смiялися: вираз обличчя в нього був такий веселий, що змусив би будь-якого скоцюрбитися вiд смiху. Лорi стояв i переводив здивований погляд з немовлят, котрi нiчого не вiдали, на глядачiв, що здригалися вiд реготу, iз таким жахом, що Джо сiла на пiдлогу, заходячись смiхом.

– Близнюки, клянусь Юпiтером! – тiльки й зумiв вiн сказати, а потiм обернувся до жiнок iз благальним, комiчно жалiбним виглядом i додав: – Вiзьмiть iх швидше, хто-небудь! А то я зараз розрегочуся i впущу iх.

Джон врятував своiх крихiток i почав ходити по кiмнатi, тримаючи iх по одному на кожнiй руцi, з таким виглядом, нiби був уже посвячений у таемницi догляду за немовлятами.