Маленькі жінки. II частина

Спочатку в коло встали пан i панi Марч, тiтка i дядько Керрол, до них приедналися iншi, й навiть Саллi Моффат, повагавшись, перекинула шлейф через руку i залучила до кола Неда. Але довершили загальнi веселощi пан Лоуренс i тiтонька Марч: коли величний старий джентльмен урочисто пiдiйшов до староi ледi танцювальним кроком, вона сунула свою палицю пiд пахву i швидко зашкутильгала по галявинi, щоб, взявшись за руки з iншими, потанцювати навколо молодят, тимчасом як молодь лiтала по саду, немов метелики в лiтню спеку.

Нарештi, коли всi захекались, цей iмпровiзований бал завершився. Незабаром гостi почали розходитися.

– Бажаю тобi щастя, моя дорога. Вiд щирого серця бажаю. Але, гадаю, ти все-таки пошкодуеш про те, що зробила, – сказала тiтонька Марч, а коли наречений вiв ii до екiпажу, додала: – Ви, молодий чоловiче, отримали скарб, дивiться ж, будьте його гiднi.

– Ах, Нед, це найчарiвнiше весiлля з усiх, на яких я була. І не можу зрозумiти, чому. Адже тут не було нi краплi розкошi й шику, – завважила, звертаючись до чоловiка, панi Моффат, коли iхнiй екiпаж уже вiд’iжджав.

– Лорi, мiй хлопчик, якщо коли-небудь ти захочеш влаштувати собi подiбного роду свято, поклич собi на допомогу одну з цих дiвчаток, i я буду цiлком задоволений, – сказав пан Лоуренс, зручнiше влаштовуючись у своему улюбленому крiслi, щоб вiдпочити пiсля ранкових хвилювань.

– Я зроблю все, що зможу, пане, щоб ви були задоволенi, – з незвичною готовнiстю вiдповiв Лорi, акуратно виймаючи з петлицi букетик, який приколола йому Джо.

Маленький будиночок розташувався зовсiм недалеко, тож весiльною мандрiвкою Мег стала тиха прогулянка з Джоном по дорозi вiд старого обiйстя до нового. Коли, переодягнувшись, вона знову спустилася до вiтальнi, схожа у своему сiрому костюмi, iз зав’язаним бiлою стрiчкою солом’яним капелюшком на чарiвну квакерку[7 - Квакерами називаються представники протестантськоi деномiнацii, котрi вiдрiзнялися особливою строгiстю поглядiв та норм зовнiшностi.

– Не думай, нiби я тепер розлучена з тобою, мамо, дорога, що нiби люблю тебе менше вiд того, як глибоко люблю Джона, – сказала вона, обiйнявши матiр, i очi ii на мить наповнилися сльозами. – Я щодня приходитиму сюди, тато. І сподiваюся, що ви любитимете мене, як i ранiше, хоч я тепер i замiжня.