Озма з країни Оз

А коли я виросла й вiн побачив, що я не кукурiкаю й не б’юся, як пiвники, то вже не схотiв мiняти мое iм’я, i вся худоба в оборi, та й усi люди в оселi знали мене як Бiла. Тому мене завжди звали Бiлом, i Бiл – це мое iм’я.

– Однаково так не годиться, – поважно сказала Доротi, – i я, коли ти не заперечуеш, буду звати тебе Бiлiною. Розумiеш, як додати «iна», iм’я робиться жiноче.

– Ет, менi однаковiсiнько, – вiдказала Руда Курка. – Називай мене як хочеш, аби тiльки я знала, що це iм’я – мое.

– От i гаразд, Бiлiно.

А мене звуть Доротi Гейл. Для друзiв я просто Доротi, а для чужих – мiс Гейл. Ти можеш називати мене Доротi, коли хочеш. Ми вже зовсiм близенько вiд берега. Як ти гадаеш, тут глибоко? Я вже можу дiйти вбрiд?

– Почекай iще кiлька хвилин. Сонечко пригрiвае, квапитись нам нiкуди.

– Але ж у мене такi мокрi ноги! – заперечила дiвчинка. – Платтячко на менi вже висохло, але я не зможу почуватися добре, поки в мене мокрi ноги.

Проте вона зачекала, як радила курка, i невдовзi велика дерев’яна клiтка м’яко пристала до пiщаного берега.

Небезпечне плавання скiнчилося.

Обом, звiсно, неважко було дiстатися до берега. Руда Курка одразу перелетiла на пiсок, а Доротi треба було перелiзти через високу стiнку з планок. Але для сiльськоi дiвчинки це не складно, i Доротi, ледве опинившись на березi, стягла з нiг мокрi черевички та панчiшки й поклала сушитися на нагрiтому сонцем пiску.

Потiм вона сiла й стала дивитись на Бiлiну, що вже шпорталась гострим дзьобом у пiску, розгрiбаючи його мiцними пазурами.

– Що ти робиш? – спитала Доротi.

– Снiдаю, а що ж iще, – вiдказала Курка, не кидаючи дзьобати.

– А що ти там знаходиш?

– Трохи жирних рудих мурашок, трохи пiщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такi гарнi й такi смачнi, повiр!

– Яка гидота! – жахнулась Доротi.

– Що гидота? – перепитала Курка, пiдвiвши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.

– Ну, iсти живi створiння, та ще отих гидких кузьок i мурашок. Як тобi не соромно!

– О ненько! – спантеличено вiдказала Курка.

 – Яка ти чудна, Доротi! Усе живе куди смачнiше й кориснiше, нiж мертве, а ви, люди, iсте всiляких мертвих тварин.

– Нi! – заперечила Доротi. – Не iмо!

– Їсте, iсте, – наполягала Бiлiна. – Ви iсте ягнят, овечок, корiв, свиней i навiть курей.

– Так ми ж iх варимо! – переможно вигукнула Доротi.

– Яка рiзниця?

– Дуже велика, – сказала Доротi вже поважнiше. – Я не можу пояснити, яка саме, але рiзниця е.