Озма з країни Оз

– Звiдки я знаю? – вiдказала Курка. – Я не вмiю читати.

– Невже?

– Звичайно, не вмiю, я ж не ходила до школи.

– Ну, а я ходила, – зiзналася Доротi. – Але тут лiтери дуже великi й рiдко розкиданi, i з них важко скласти слова.

Та вона уважно роздивилась кожну лiтеру i врештi розiбрала, що на пiску написано такi слова:

СТЕРЕЖІТЬСЯ КОЛЕСУНІВ!

– Це щось дивне, – заявила Курка, коли Доротi прочитала цi слова вголос. – А хто такi Колесуни, як ти гадаеш?

– Мабуть, люди, що iздять на колесах.

– А може, це автомобiлi, – висловила здогад Руда Курка. – Чого стерегтися тачки чи дитячоi коляски? А от автомобiлi – то небезпечна рiч. Декого з моiх приятельок вони задавили.

– Це не можуть бути автомобiлi, – заперечила дiвчинка. – Адже тут нова, дика краiна, тут нема нi канатних дорiг, нi телефонiв. Люди iх iще не вiдкрили, я певна, – якщо взагалi тут е люди. Тому навряд чи тут можуть бути автомобiлi, Бiлiно.

– Може, й так, – погодилася Курка. – А куди ти йдеш?

– Он до отих дерев, може, знайду там якiсь плоди або горiхи, – вiдповiла Доротi. Вона ступала по пiску повз один iз тих кам’янистих пагоркiв, що височiли поблизу, i скоро дiйшла до гайка.

Спочатку вона була розчарована: в гайку росли самi гранатовi дерева, тополi та евкалiпти, нiяких плодiв чи горiхiв там не було. Та врештi, коли вона вже майже була у розпачi, iй трапилося трое дерев, що мали вдосталь забезпечити ii харчами.

Одне дерево було геть усе обвiшане картонними коробочками, що росли гронами на всiх гiлках; на найбiльших, найспiлiших коробках виднiли акуратнi опуклi лiтери: «Снiданок». Це дерево, як видно, родило цiлий рiк, бо на деяких гiлках ще тiльки розпукувались квiтки, а на iнших зеленiли маленькi коробочки, очевидно, неiстiвнi, поки не виростуть та не достигнуть.

Замiсть листя на цьому деревi були паперовi серветки, i все воно виглядало дуже втiшно для голодноi дiвчинки.

Але друге дерево, що росло поряд, було ще дивовижнiше, бо на ньому росло безлiч бляшаночок з обiдом, таких повних i важких, що товстi гiлки аж вгиналися пiд iхньою вагою. Однi були маленькi й темно-брунатнi, бiльшi мали колiр потьмянiлоi бляхи; а зовсiм стиглi – з ясноi новоi бляхи, що блищала в сонячному промiннi, яке падало на неi. Доротi була в захватi, i навiть Руда Курка зiзналась, що вона здивована.