Чудесна країна Оз

Сховавши перечницю у кошик, Момбай пiдняла лiву руку, виставила мiзинець i мовила:

– Тик!

Потiм пiдняла праву руку й виставила догори великий палець i мовила:

– Мик!

Потiм вона пiдняла обидвi руки, розчепiрила всi пальцi й вигукнула:

– Пшик!

На останньому словi Джек Гарбузова Голова вiдсахнувся вiд неi на крок назад та з докором у голосi мовив:

– Чого це ви, бабусю, репетуете! Я ж не глухий!

А стара Момбай у захватi пустилася в скоки та в боки навколо нього, примовляючи:

– Живий! Живий! Ти диви – живий…

На радощах вона пiдкинула до неба свого костура, зловила його у повiтрi, потiм обхопила себе обома руками i навiть спробувала станцювати джигу, при цьому не втомлюючись примовляти:

– Живий! Живий! Ти диви – живий!

Можна й не казати, що Тiп спостерiгав за всiм цим розкривши рота.

Спочатку вiн так перелякався, що ладен був накивати п’ятами, та ноги в нього тремтiли й дрижали з такою силою, що про втечу годi було й думати. Аж раптом вiн глянув на подiю iншими очима, i вона видалася йому навiть потiшною; особливо ж кумедним йому здався вираз обличчя на гарбузовiй головi – такий комiчний, що й втриматися вiд смiху було неможливо.

Отож, ледве очунявши вiд страху, Тiп не витримав i хiба що не покотився вiд реготу; i переливи його дзвiнкого смiху долинули до вух староi Момбай; та стрепенулася й швиденько пошкутильгала до живоплоту i, схопивши Тiпа за барки, потягла його назад, туди, де залишила кошик та Гарбузову Голову.

– Ах ти поганець, ах негiдник, та ще й нишпорка! – злостиво лементувала вона.

 – Я покажу тобi, як пiдглядати за мною! Я навчу тебе, як робити з мене посмiховисько!

– Нiякого посмiховиська я з вас не робив, – заперечив Тiп. – То я смiявся не з вас, а з мого приятеля, Гарбузовоi Голови! Ви тiльки гляньте на нього! Ну хiба не гороб’яче одоробло!

– Сподiваюся, ви викладаете своi погляди не з приводу мого вигляду, – зауважив Джек, i було так кумедно чути його поважний голос тодi, коли з його обличчя не сходила усмiшка по самi вуха, i Тiп знову так i заллявся смiхом.

Навiть Момбай виявила певну цiкавiсть до страхопуда, якого ii чари оживили, бо, уп’явшись у нього пильним поглядом, вона раптом запитала:

– А що ти взагалi знаеш?

– Ну, поки складно сказати, – вiдповiв Джек. – Бо хоч менi й здаеться, що я знаю багато, та я ще не знаю, скiльки я ще не знаю. А от щоб це з’ясувати, потрiбен якийсь час.

– Оце точно, – заглиблена у своi думки, пiдтвердила Момбай.