Вода з каменю. Саксаул у пісках

Вiн пiдiйшов до Йосипа, хотiв його обняти, та, мабуть, через те, що був удвое тонший, нiж непомiрно кремезний коваль, зупинився й прошепотiв гаряче:

– Побратимами будемо – на життя i смерть.

Було життя, порiвну дiлене, порiвну страждане, порiвну пронадiяне – i ось до одного прийшла смерть. На жовтий горбок тихо спадае коричневе лушпиння з сосновоi шишки…

Йосип зрубав берiзку, зв’язав лiщиновим ликом перехрестя, втикнув його в могилку i подався через кордон, крiзь лiс – нестерпно самотнiй.

Вийшов з лiсу на стернисте поле, за полем удалинi темнiла смуга бору, попiд який, завертаючи пiвколом, голубiла стрiчка рiки.

А ще було до того…

Пан Курковський довiз дев’ятьох академiкiв, а з ними Йосипа й Сухоровського, до Белза, взяв своiх дванадцять ринських, втiшений завернув сани, прицмокнув на коней i зник у бiлiй непроглядi. Август Бельовський пiшов попереду, усi десять чоловiк – за ним, вони звернули з гостинця в лiс, виминаючи прикордонну заставу Белзького циркулу.

Вiяла заметiль, у вранiшньому сутiнку не було видно й за пару сажнiв, свистiв вiтер, заглушуючи кроки, а на свiтанку вони опинилися на польськiй землi.

По дорозi на Замостя набралося перебiжчикiв кiлька сотень, вiд Замостя вирушила до Варшави санна валка, добровольцi спiвали, вигукували, а Йосип почував себе чужо, невiдступно тримався Сухоровського. У столицi, поки доiхали до штабу Надвiслянськоi легii, до якоi записували галичан, терпiли глузи вiд варшав’ян: вони зупинялися на вулицях i, замiсть вiтати добровольцiв, кидали в них кульками снiгу, вигукуючи:

– Галiлея! Галiлея!

Академiки сприймали цi жарти спокiйно, вiдгризалися, а Йосип щулився, i Сухоровський мiнився з лютi – два силачi почали почувати себе тут безсилими.

Йосип сказав до Мiхала:

– Я б вернувся…

– Тепер мовчи, дурню, – гарикнув Сухоровський. – Хто намовив?

Та невзабарi стали пiд команду, почалася для всiх однакова муштра, i всi зрiвнялися. Сухоровському дали чин поручика – що то значить бути вченим! Мiхал здавався ще вищим в уланськiй конфедератцi з бiлим орлом над дашком, мундир з кармазиновими вилогами лежав мов на нього шитий; обидва потрапили в один кавалерiйський швадрон, де Йосиповi припала служба, для якоi вiн вродився: став швадронним ковалем.

У складi п’ятитисячного корпусу генерала Дверницького одинадцять львiвських добровольцiв пройшли з боями через Сточко, Пулави, Нове Село й опинилися на Волинi.

Настала весна.