Вода з каменю. Саксаул у пісках

ЧАСТИНА ДРУГА

Роздiл восьмий

Осiннiй волинський лiс снувався павутиною, на мокляках жовтiла зжухла жорстка трава, парувало тепле баговиння, з-пiд прив’ялих подовгуватих листкiв на високих стеблах вовчого лика визирали китички чорних ягiдок, пахло живицею i терпким духом вiльшини, помiж соснами бралися золотом вутлi берiзки, чорний пташок потрошив соснову шишку, пирхав, коричнева потеруха спадала долi з тихим, майже нечутним шелестом.

Все це було знайоме, рiдне й вiднайдене пiсля безкiнечноi, здавалося, мандрiвки.

Коваль Йосип з Круп’ярськоi думав колись, що як допаде до цього клаптика своеi землi, то цiлуватиме ii, буде пригортатись до неi, качатись, борикатися, смiятись, плакатиме й кричатиме, та ось сидить пiд сосною i не радiе, не може радiти, бо за спиною серед рудого хвойного настилу вирiс жовтий горбок, тiльки що висипаний його власними руками.

І так дивно тепер, наче й нiчого не вiдбулося, тiльки крiзь пам’ять пролягае неозорий простiр, такий безмежний i вiчний, як небо, а на тiй неосяжнiй площинi свiту то тут, то там зринають лiси, бори, перелiски, гаi або стае вона голим кружалом степу, яке займае весь обрiй, перетинають ii широкi рiки; свiт такий просторий, порожнiй – i лише де-не-де на тiй безлюднiй площинi виростають з-пiд землi купки дерев’яних рублених хат, до яких вони з Іваном Рюмiним пiдходили, коли ставало темно, обмацували пiдвiконня та причiлки низьких дахiв, знаходили там паляницю або й шмат вареного м’яса – iство для «льотних», як називали сибiряки втiкачiв iз каторг та заслань.

«Льотних» було чимало, усiх не нагодуеш, та декому перепадало, i тi, хто не впав, знеможений голодом, хто не наткнувся на етапнi валки, якi тягнулися iз зауральського свiту в сибiрську безвiсть, тi йшли далi, ночуючи пiд голим небом, у повiтках, у самотнiх мисливських сторожках, переправлялися через бурхливi рiки на плотах, тижнями й мiсяцями йшли без надii, але й у цiй ходьбi був найбiльший смисл iснування – свобода.

На початку осенi втiкачi опинилися пiд Берестечком, i Йосип упiзнав пляшiвськi болота, де вiдбулася бiльше року тому остання битва за Польщу.

Іван Рюмiн, вихудлий, сухотний, вже й не кашляючи, а тiльки хрипло схлипуючи, осiв на землю – легкий, зношений, виссаний комарами, висушений спеками, продутий наскрiзь, мов мiшковина, холодними вiтрами.

– Не побачу твоеi Галичини, – проказав задихаючись.