Вода з каменю. Саксаул у пісках

Раптова снiгова хуртовина зашаленiла вулицями i провулками, Маркiян вийшов з касино i подався назустрiч вiтровi в бiк Гетьманських валiв, колючий снiг охолоджував розпалене чоло, вiн кутався у благеньке пальто i шепотiв, молився, клявся:

– Сполошите мою долю i проженете щастя, нуждою м’я вдарите i нашлете злиднi, знидiе моя радiсть i плач мене огорне, окуете мене тугою вранцi, а ввечерi журбою, вирвете менi очi й душу, та не вирвете вiри i не вирвете любовi, бо руське мое серце i вiра руська!.

Схопивши голову в руки, вiн iшов навмання, вiдречений вiд себе самого, вiд свого кохання, не належачи бiльше собi, покликаний до дii, у полум’i якоi мусить згорiти.

Отямився вiд вигукiв, що долинали з протилежного боку Полтви; звiдкись знайомий старечий голос долав хуртовину, вiтер розносив над мiстом обривки фраз, i врештi рiвний струмiнь вiтру донiс до Маркiянового вуха слова, i вiн згадав, де i коли iх чув:

– Хто, хто допоможе голодним i спраглим? Хто подасть води тим, якi хрест несуть?!

– Я подам… – прошепотiв Маркiян, повернувся i зник у провулках Хорунщизни.

…Старий бiблiотекар дивився у вiдхиленi дверi вслiд за Маркiяном i не пiдводився, щоб замкнути iх на защiпку, – йому стало спокiйно i добре на душi, немов мандрiвниковi, який дiйшов до своеi мети i мае право спочити.

Тягнуло з коридора холодом, таки треба замкнути дверi, та пройняло враз Любимського дивне й непереборне передчуття, що нинi ще хтось зайде до нього.

Глянув на застелене бiлим покривалом незаймане лiжко i зрозумiв, що жде ii. Так, ii одну. Адже мусить прийти – кiнчаеться дорога, i якщо нинi на нiй не зустрiнуться, то вже й нiколи.

І Уляна зайшла. Тихо й звично, мовби приходила сюди щодня; була молода й одягнена так само, як тодi, на Мгарськiй горi, – у квiтчасту корсетку й червоноткану спiдницю. Русява, мов споловiла тирса, коса спадала на груди, вона пiдiйшла до лiжка, яке так довго чекало на неi, вiдкинула покривало, пiдбила подушку i аж тодi повернула до мужа голову, усмiхнулася й кивнула, щоб iшов до неi…

На другий день директор Закладу Оссолiнських Слотвiнський, не побачивши Любимського протягом усього дня в бiблiотецi, зайшов перед вечором до його келii.

Старий лежав на нiколи не займаному лiжку зi схрещеними на грудях руками.