Вода з каменю. Саксаул у пісках

Не маю бiльш кому… Не все ти вiзьмеш з нього i не треба всього брати – тiльки силу, а розпач вiдкинь, його й так забагато на свiтi, нинi треба бути мiцним. Ти почнеш писати свою книгу, напишеш, ii уздрить народ. Може, тобi пригодиться прожите мною життя. Як пiдвалина для нового будинку. Тобi проректи нове слово, а щоб воно мало вагу, слiд заглянути в минуле. Вiдкинь старий непотрiб, але вiзьми стару пiсню, бо ж вона не давала пропасти людям протягом вiкiв неволi. І не забувай, що еси сином Русi, за яку вмерти повинен.

Бери, – подав йому рукопис. – І йди. Я дуже старий, я мушу нинi тобi свое вiддати.

Маркiян узяв рукопис, та не йшов. Обличчя бiблiотекаря стало восково-жовтим, очi запалися пiд лоб, молодече яскрiння вгасло в них, як тiльки вiн замовк. Любимський опустився у крiсло i ще раз повторив:

– Іди…

– Я покличу лiкаря, пане магiстр.

– Не треба, я здоровий… А втiм, найкращий лiкар для мене – ти, бо продовжиш мое життя… Нова ланка в безкiнечному ланцюзi. А за вiзити я заплатив тобi чим мiг: бери рукопис i йди.

…Захар Авдиковський мовчки подав Маркiяновi листа, той глянув i ахнув: вiд Анни! Вбiг до своеi кiмнати, поклав рукопис, розiрвав конверт.

«Милий Маркiяне, – читав уголос, – менi так приемно було отримати вiд вас листа. Ви розрадили мою самотнiсть, а ще нагадали про мого улюбленого поета. Я розумiю русинську мову, бо живу серед русинiв, – ваше тлумачення уривку доволi гарне, я знаю, чому ви взялися за переклад… Але повiрте: ваша поетична iнтерпретацiя поеми Гощинського дуже поступаеться перед оригiналом.

Чи не краще творити свое, коли Бог послав вам цей дар?..

Про Гощинського знаю мало, тiльки що вуечка розпитувала. Вiн зустрiчався з поетом у Львовi, але яке то знайомство – за одну випадкову зустрiч… Северину Гощинському тридцять рокiв, родом вiн з Уманi, товариш поетiв-украiнофiлiв Тимка Падури й Богдана Залеського. Я читала вiршi тих поетiв, але ж яка рiзниця мiж ними i Гощинським! У Падури козацько-парубоцька бравада, Залеський плаксиво-пасторальний, а в Гощинського – думка, бiль, сила.

Каже вуечек, що через участь у таемних гуртках вiн мусив покинути навчання в Уманi – за ним нюшкувала полiцiя. За прикладом Байрона хотiв виiхати на Балкани боротися за Грецiю, та передумав – Польща теж в неволi. По дорозi до Варшави зупинявся у Львовi…

Отож заходить мiй вуечек до кав’ярнi, сiдае до столу, за яким чекае кельнера поставний молодий пан з вiспуватим обличчям.