Вода з каменю. Саксаул у пісках

– Бонапарт сказав тодi: «А взагалi, що ви тут робите, поляки? Марнотратите, тиснете дiвок, п’ете дорогi вина… Ви добре вмiете хвалитися вашим патрiотизмом, але покажiть ще, як умiете працювати. Вам треба офiрувати собою». Пане губернатор, я вiд усього серця дякую вам за похвалу. Повiрте менi, що я повiрив у щирiсть ваших слiв.

Божок упав iз п’едесталу. Юрба, що нiмiла у побожному екстазi перед новоявленим месiею, товпилася, щоб стати ближче до нього, враз позадкувала, вiдступала, змiшувалася, дiлилася, хтось iз академiкiв вигукнув: «Ганьба нам!», i кiлька юнакiв демонстративно попрямували до виходу, iншi розходилися в усi кiнцi залу, ховалися одне за одного, щоб слова поета, адресованi всiм, не вчепилися одного, не приклеiлись, не затаврували, не поставили пiд сумнiв найщирiший патрiотизм.

Посерединi залу залишилися лише Фредро з Камiнським i навпроти них губернатор, Захер-Мазох i Зайончковський. Соломон Бальзамiн у супроводi пахолкiв вийшов у бокову кiмнату, вслiд за ним дочки i зятi тручали вiзок з паном Йов’яльським, Едмунд Ржевуський стояв бiля засклених дверей, що виходили на Губернаторськi вали: закривши долонями обличчя, вiн схлипував вiд конвульсивних ридань.

Зайончковський – мiзерний, худий, висмоктаний – поiдав очима Фредра, пальцi його рук карлючилися в безсилiй лютi: перед ним стояв кавалер ордена «Virtuti militari», i орден той, прикручений до правого вилога камзола, свiтився на грудях у поета, ослiплював, обезвладнював актуарiя карного суду, який у думцi накладав на Фредровi руки кайдани i так iх стискав, що хрускотiли зап’ястя, синiли пальцi, з-пiд нiгтiв виступала кров, i пальцi тi нiколи вже не зможуть тримати перо, i нiколи не напишуть того, що нинi вiн задумав.

Захер-Мазох не був поляком, вiн не знав роздвоень, не розумiв ненавистi запроданого поляка до поляка прозрiлого; вiн був нiмець, який прийшов господарювати на чужiй землi, i йому вигiднi були незгоди мiж аборигенами – русинами й поляками, а що вже казати про незгоди мiж единоплемiнними! Захер-Мазох погордливо зирив тепер на Фредра, i на Зайончковського, i на самого губернатора Лобковiца, одягнутого в польський кунтуш.

Лобковiц мусив якось виходити iз прикрого становища: вiн не мiг нi вигнати, нi образити, навiть зiгнорувати цього нахабного комедiанта, якого тiльки що возвисив у ранг нацiонального героя. Мовив примирливо:

– Сентецii Наполеона не завжди актуальнi, пане Фредро…

Ляснув у долонi, даючи знак маршалковi, що пора розпочинати бал.