Вода з каменю. Саксаул у пісках

Заслоненi бараницею, залишенi наодинцi у бiлiй сутiнi, ще несмiливi, та вже готовi переступити межу сором’язливостi, вони дивляться одне одному в вiчi; пухнаста шаль закутала щоки й пiдборiддя Анни, носик затулений рукою, одягнутою в однопалу рукавичку; Маркiян бачить тiльки ii брунатнi очi, i в зiницях вiдбиваеться вiн сам.

Конi пiшли клусом, сповiльнюючи хiд, врештi зупинилися, застрягнувши по животи у гаварецьких снiгах, пороша тихо осiла, i тодi серед снiговоi пустелi сталося найбiльше диво, якого ще не бачило це чисте, виглянсуване морозом небо: великi, мов озера, очi наблизились до Маркiяна, вiн пiрнув у них, ловлячи губами гарячу вологiсть Анниних уст, захлинаючись ii пахучим вiддихом.

Видиво зникло. На столi перед Маркiяном розкрита книжка, яку вiн взяв у Тадея Василевського, – «Канiвський замок» Гощинського, поруч списаний, покреслений лист паперу: Маркiян перекладав поему мовою пiдлиських селян, вiн зважився на те, на що нiхто не зважувався досi, i страх, i сумнiв притлумлювали радiсть вiд вчиненого одчайдушного кроку; Маркiян не мав нi вiд кого ради й розради, у нього була тiльки Анна, вiн писав iй листа, а конi самi запряглися в залубницi й несли iх у самоту гаварецьких снiгiв.

Северин Гощинський увiйшов до Маркiяна стрiмко й важко; йдучи, потоптав барвистi картинки пiсень Богдана Залеського, вони покришилися пiд його ногами, мов лубочнi образки з дешевими мальовидлами мамаiв, шароварних рубак, реестрових слуг польських гетьманiв; розтрощив бравурну лiру Тимка Падури, що видзвонював гiмни волi, якоi нiколи не було; Маркiян уже розумiв, що цiй солодкiй патоцi слiд би протиставити пiсню боротьби, та своеi не було, а що е чужа, не знав донинi.

І ось постав перед ним гайдамака Небаба з «Канiвського замку»: цей не витискував iз себе розчулених слiз, не плакав за минулою волею, вiн кликав до битви:

Komu rоzgami ojciec zasieczony,

Komu najmilsza соrка pogwalcona,

Komu zbawiono lubej narzeczonej,

Tego zaklinam, wolam po imieniu:

Niech wyjdzie i stanie tu przy mnie![51 - Кому рiзками засiкли батька, кому наймилiшу дочку згвалтовано, кому вiдiбрали кохану наречену, того заклинаю, кличу по iменi: хай вийде i стане бiля мене!]

Маркiян перекладе поему, бо своеi ще створити неспроможний, а треба, щоб ii почув русинський люд, отой пiдлиський панщизняний хлоп, який з розпуки брався за кия проти екзекуторiв.