Вода з каменю. Саксаул у пісках

Вiн не був схожим нi на поляка, нi на нiмця, нi на украiнця, бо риси його обличчя ховалися пiд лудою старостi, а молодi очi висвiтлювали тiльки цiкавiсть – тодi, коли вiн пiдводив погляд на людей, що йшли йому назустрiч.

– Агасфер! Вiчний жид! – не вгавали шибеники, а старий, не сповiльнюючи ходи, пробивався крiзь хлоп’ячу юрбу, був незворушний i водночас здивований – чого вiд нього хочуть; вiн проводив очима по обличчях люмпакiв, погляд його вiд допитливостi молодiв, а ще бiльш змолоджений нерозумiнням нiби окремо iснував на старечому обличчi, i це бентежило хлоп’ячу юрбу.

І трапилося так, що саме тiеi благодатноi листопадовоi недiлi, яка була передоднем штурму Бельведера, один iз смiливцiв усе ж наважився пiдступити ближче до Агасфера i, заглядаючи знизу в його обличчя, запитав те, чого сам не розумiв, бо чув це прихапцем вiд старших, i мiг би те питання розтлумачити хiба тiльки рабин iз синагоги Золота Роза.

– А чому ти не подав Ісусовi води, коли вiн нiс хрест на Голготу?

Агасфер рiзко зупинився, розпрямився, обличчя його то свiтлiло, то тьмарилося, наче вiн намагався розгадати загадку, яка мучила його все життя; очi старого враз зблиснули, певне, до нього прийшло нарештi цiлковите розумiння смислу свого прозвиська i тiльки що заданого питання, вiн схопив пiдлiтка за оборки, потряс i прохрипiв:

– А ти подавав? Ти – подавав?

Однiею рукою тримав хлопчиська за вилоги лапсердака, а другою – з палицею – тицяв у iнших, геть стетерiлих, i перепитував:

– А ти? А ти? А ти?

Сполоханi незвичайною поведiнкою старця, люмпаки розбiглися у бiчнi вулички, тодi Агасфер повернувся у бiк Катедри й Руськоi церкви, в яких правилося Богослуження, простягнув руку з посохом i заволав:

– А ви, чому ви не хочете подати води тим, хто несе хрест?

Благовiсти сповiщали винос Святих Дарiв, багатоголосий хор дзвонiв розсипав благодушний спокiй над мiстом, нiхто не чув дивного волання старця, крiм худорлявого двадцятирiчного юнака Маркiяна Шашкевича, який при недiлi, будучи вiльним вiд репетиторства з дiтьми вуйка Захара Авдиковського, квапився до Закладу Оссолiнських, де бiблiотекар Любимський дозволяв йому посиджувати за рукописами й книгами.