Вода з каменю. Саксаул у пісках

Звернули з Сикстуськоi на Палацову, попереду звелися голими кронами берести Єзуiтського городу, крiзь них проглядали псевдодорiйськi колони касино Гехта.

– Пане Олександре, – Камiнський вирiшив ще раз нав’язати Фредровi розмову, – вашi гусари, за акторським задумом, вiдпочивають нiбито в Королiвствi Польському, але на львiвськiй сценi те королiвство бiльше скидаеться на нашу Галiцiю. Чи не лiпше було б зняти цю вуаль i вiдкрити антураж вiдверто галицький? Глядач краще сприймав би спектакль.

Ось «Ганнуся з Погулянки» – чому такi аншлаги? Та лише тому – бо сама п’еса пса варта, – що львiв’яни бачать там себе самих.

– Мене, маестро, це не обходить. Мене обходить образ поручика, пiд яким на Березинi вбили коня, який потрапив у полон i втiк з нього на батькiвщину. Та батькiвщина входить сьогоднi в четвертий десяток дев’ятнадцятого столiття. Що чекае поручика – спокiй, виродження чи, може, нова боротьба?.. Кланяюся вам, пане Непомуцен. Моя дружина поiхала з дитиною на село, в мiй маеток, а я запрошений на маскарад до касино Гехта.

– Може, хоч там, серед танцюючих трупiв, скинете маску, – мовив терпко Камiнський.

– О, напевно! Там моею маскою буде мое справжне обличчя. Мушу чимось вiдрiзнятися вiд iнших. Я ж – Фредро. Маю честь…

Два полiцаi в голубих мундирах пропустили драматурга до касино, перевiривши запрошення. У прихожiй лакей забрав у нього верхнiй одяг i, поштиво кланяючись, зник. Фредро чекав: адже повинен хтось його зустрiти i провести в зал, вiн запрошений вiд iменi самого губернатора.

Та нiхто не виходив, iз залу долинала притишена мелодiя полонезу, Фредро вiдхилив стульчастi дверi.

Завiшанi важкими шторами вiкна жовтiли великими прямокутними плямами, тi плями не освiтлювали зали, а тiльки свiдчили, що поза касино iснуе iнший свiт, до якого всi, що тут зiбралися, не мають жодного дiла; на жирандолi тьмяно горiла одна-едина лампа; в залi було сутiнно й тихо, хтось десь грав на клавесинi полонез Огiнського – надривно, тужно.

Мелодiя звучала, мов плач iзгоя за рiдною землею. Звiдкись доносилися шемрання, приглушенi розмови, смiх.

Фредро поволi ступав залою, не знаючи, куди йти i що взагалi мае тут чинити; врештi, призвичаiвшись до темряви, уздрiв у глибинi зали освiтленi свiчками ложi, що були схожi на монастирськi келii, видовбанi у товстому мурi, у кожнiй хилиталися тiнi i з кожноi доносився свiй гомiн.