Чотири шаблі

Може, завше шукання, людського, справедливого i достойного дае такi наслiдки?

Тим часом Шахай частував гостей: братiв Шворнiв – розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара – колишнього чередника, рудого велетня iз страшними вусами, кудлатою червоною головою i з дитячими блакитними очима;

Бубона Петра – найкращого в свiтi наводчика, котрий мiг би набоями обкопати навкруги, мов межею, свое поле з трикiлометровоi дистанцii; братiв Василишиних – незрiвнянних розвiдникiв, телефонiстiв, i – у вiльну годину – музикантiв; Виривайлiв – чотирьох соколiв, що загинули згодом усi, – один по одному – рубаючи шляхту, стрiляючи кадетiв, домучуючи генералiв; Виривайла Івана – генiального сурмача з неймовiрними легенями, котрий мiг перекричати всi стихii, збудити мертвих i виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Виривайла Петра – комбрига кiнноi, майбутнього героя Успенiвськоi операцii, котрому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його тiлом сотню полонених; Виривайла Семена – першого в армii злодiя, що обкрадав усi кiннi полки i щодня мав нового коня, а його ескадрон – навiть пташине молоко; Семена зарубав третiй ескадрон, оточивши його своiми стодвадцятьма клинками в полi, вислухавши глузування i лайку, давши йому змогу попрощатися з бiлим свiтом; Виривайла Панька – гордiсть пiших i кiнних полкiв, кулеметникiв i гарматникiв, Панька, що складав пiснi – гострi, як бритва, спiвав iх так, що вершники падали з коней вiд реготу, i вивчив солiдно лаятись увесь свiй полк – вiн командував потiм полком.

Було вже по iжi. Стiл пашiв усiма стравами. Пiд горiлку стояли квашенi баклажани – зеленi й червонi, огiрки й капуста, зелена олiя з накришеною дрiбно й посоленою цибулею. Од iзвареноi риби йшла пара.

Найважливiша рiч – вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрiбнi люди. Вони цiлком пiдкоряться волi ватажка i командира. Наполеон i Петро Перший завше стоять прикладами – як треба вибирати людей.

– Хай заспiвае про Супруна-козака, – сказав Панько Виривайло, – ох i пiсня ж грусна!

Загальна мовчанка пiдтвердила, що Панькове бажання припало до серця всiм.