Чотири шаблі

Молода встала од столу i сiла поруч слiпця, мовчки торкнула дерев’яну опуклiсть кобзи. Очi молодоi – вогкi й привабливi – були трохи сумнi, як завше сумнi е очi всiх степовикiв, усiх птахiв степового краю, у всiх дiвчат великого степу. Акорд пролунав у хатi. З акордом зайшла знадвору дiвчина й сiла до Галата. Подвiр’я ж танцювало.

Ой не знав козак, —

голос кобзаря нерiшучий, кволий, непевний – козак щиро не знав, —

Ой не знав Супрун,

А як славоньки зажити,

Гей, зiбрав вiйсько славне Запорiзьке

Та й пiшов вiн орду бити.

Струни зайшлися цiлими сплесками звукiв. Згадки, спогади несла iхня хвиля. До берега наче докочувалися цi звуки i ховалися, як хвилi у пiску. Серед тишi народжувалися шелести степiв, тупiт копит кiлькатисячного загону Супруна. Кобзар торкае струни нiжнiш i нiжнiш. Тоншi й тоншi звуки тихо злiтають з його пальцiв. Звукiв меншае – i швидко – одна тенькае струна, i довго в кутках хати чуе напружене вухо ii вiдгомiн i луну.

Ой у недiлю рано-пораненьку

Супрун iз ордою стявся,

А в понедiлок в обiдню годину

Сам в неволеньку попався.

Молода зiтхае. Голос кобзаря став трагiчний, наче вiн розповiдае про рiдного сина. «Сьогоднi недiля, – думае Шахай, – а завтра понедiлок. І обiдня година». Галат щось говорить на вухо своiй дiвчинi, доки звучить мелодiя пiсля останнiх слiв кобзаря. Галатова дiвчина червонiе, i ii очi заволiкае хвиля бажання. Панько Виривайло не мае сили витерпiти. Вiн прикладае долоню до рота i пронизливо виводить божевiльну ноту пiснi.

Ох i ти, козаче, козаче Супруне!

До Панька долучаеться речитатив кобзаря. У нього тремтять губи вiд зворушення. Але слова його твердi й роздiльнi, як докiр:

А де ж твоi прегромкi рушницi?

По паузi обидва голоси – Панькiв i кобзарiв – дружно виводять гiркi слова вiдповiдi. Тихо, похмуро, гiрко говорять вони про свою бiду. Покора людини, що потрапила в горе:

Гей, моi рушницi в хана у свiтлицi,

Сам я, молодий, у темницi.

Знову бреньчить сама кобза. Вона бреньчить, як гiркiсть Супрунового життя.

Струни дзенькають, нiби падають у безвiсть дзвiнкi краплi часу.

Ох i ти, козаче, козаче Супруне,

А де ж твоi воронii конi?

Розпачливо допитуються два голоси – мелодiя й речитатив. Вiдповiдь вже iм вiдома, i вони питають Супруна, тiльки щоб поплакати з ним в неволi i пожуритися разом з його пропащою головою.

Гей, моi конi в хана на припонi,

Сам я, молодий, у неволi.