Рожева Миша

Матiас сидiв на диванi, широко розставивши колiна, низько опустивши свою чорно-руду голову.

Мене з дитинства вчили релiгii. Тодi це вважалося модним. Мене вчили, що померлих Бог забирае на небо, i вони дивляться на нас. Смерть не здавалася менi страшною. Але з яхтою було поiншому… Як… як я буду далi жити?

– Чому ти не плачеш? – у сльозах повернулася я до Клопа.

– Якщо ти плачеш, я не повинен плакати нi за яких обставин!

– Хiба тобi не шкода тата?

– Звичайно, шкода. Але що я про нього знав? – закусив вiн губу.

– Я ненавиджу тебе! – закричала я на Клопа. – Доля? Що це? Дурне слово!

Клоп майже силою взяв мене за руку:

– Батьки не потрiбнi до тiеi хвилини, поки вони е. Але ми не пропадемо! Мiй тато був багатим. Вiд нього менi з Маринкою щонебудь перепаде. Ми з тобою виживемо, даю слово!

– Менi нiхто не потрiбен, крiм мами i тата. Кращих у свiтi мами i тата…

– Ти обiцяла: ми одружимося! Маринка буде жити з нами!

– Божевiльний! – вирвалася я.

– Вiдчепись вiд неi! – крикнула Маринка. – Пiшли краще кинемося зi скелi!

Вона схопила брата за сорочку i потягла з кiмнати. Матiас схопився з дивана i закрив тiлом дверi дитячоi. Вiн повiрив, що сестра з братом кинуться зi скелi.

– Я сподiваюся, що ми iх знайдемо, – раптом сказав вiн.

– Тiла приб’е до берега? – запитав Клоп.

Я знову розревiлася.

– Нi… Зовсiм не те… – похитав головою Матiас, – Але це таемниця, я повинен подумати…

– Яка ще таемниця? – запитала Маринка.

– Таемниця життя i смертi, – тихо сказав Матiас.

– Вона вам пiдвладна? – втупилася в нього Маринка.

– За iдеею, вона повинна бути пiдвладна людям. Але люди зайнятi вiйною i всякою поганню. А цим нiхто ще серйозно не зайнявся.

– Крiм нас, фiлософiв, – заперечила Маринка.

– Чому ти називаеш себе фiлософом? – насупився Матiас.

– Менi подобаеться це слово… – пояснила Маринка. – І потiм я читала «Критику чистого розуму» Канта.

– Зрозумiло! – обiрвав ii Матiас. – Але фiлософи нинi практично скiнчилися, а таемниця смертi залишилася… Зрештою, ви можете спочатку жити у мене на островi, – продовжував вiн. – Це такий мирний острiв! Недарма до мене на острiв приiжджають вiдпочивати найкращi футболiсти свiту, найкращi монархи i диктатори, найкращi музиканти i письменники…

– Менi зараз не до письменникiв, – розлютилася я.