Рожева Миша

Вони стали махати нам, але, на мiй погляд, ми iм завадили. У всякому разi, Юля скорiше не махала, а вiдмахувалася вiд вертольота, як вiд гнойового жука. Ми полiтали-полiтали над ними, а потiм ще довго лiтали просто так вечiрнiм небом.

Пiсля польоту Матiас показав нам нашi кiмнати. Було двi дитячих. Як розмiститися? Нам удвох з Маринкою? Брату з сестрою? Або як?

– Давай спати в однiй кiмнатi, – запропонував менi Клоп.

Дiана обурено знизала плечима:

– Цього ще не вистачало!

– А що тут такого надприродного? – здивувалася я.

– Клоп спатиме з одного боку дивана, я – з iншого…

– Я подзвоню мамi, – сказала Дiана.

– Вона танцюе, – попередила я.

– Гаразд, – великодушно дозволила Дiана. – Спiть валетом! Ми з Клопом вiдкрили шафу. Там було багато чужого дитячого одягу. Ми зрадiли i вирiшили влаштувати маскарад. Я вбралася в костюм хлопчика-моряка й одягла бiлу безкозирку. Клоп довго думав, що б йому надiти i, зрештою, вбрався дiвчинкою. На ньому було синеньке плаття з зiрками i бiлi колготки.

В ящику ми знайшли золоту дiвочу перуку. Клоп з моею допомогою надiв його на голову. Взявшись за руки, ми пiдiйшли до довгого, до пiдлоги, дзеркала. Ефект перевершив усi моi очiкування. На нас дивилися хлопчик-матрос i чарiвна дiвчинка з милими щiчками.

– Ну, як ми? – обернулася я до Рожевоi Мишi.

Вона придивилася до нас.

– Марусю, ти – чудовий матрос! А ти… – вона замислилась. – Дiвчата в одязi хлопчикiв виглядають бiльш природно, нiж хлопчики в одязi дiвчаток.

– В якому сенсi? – не зрозумiла дiвчинка на iм’я Клоп.

Насправдi його переодягання було набагато радикальнiшим, нiж мое.

– У тобi е щось… не знаю що, – сказала я.

– Так-так, саме так! – погодилася Рожева Миша.

– А менi подобаеться! – сказала дiвчинка Клоп.

– Пiдемо покажемося Дiанi!

Ми вбiгли в кiмнату Дiани. На наш подив, вона була не одна i в дивнiй позi. Над нею навис Матiас, i менi було видно, що вiн хоче прокусити iй шию.

– Що за справи! – вигукнула я. – Що ви собi дозволяете, Матiасе! Геть! Не смiйте кусати Дiану!

Вiн повернувся до мене, i я побачила його зуби-iкла.

– Ах, ось що! – сплеснула я руками. – Так ви, виявляеться, ще й вампiр?

– Вампiр-дилетант… Вампiрю у вихiднi, – закровожерничав Матiас. – А сам-то ти хто, матросику?

– Дiана – моя няня. По сутi, моя приватна власнiсть! Нiчого гострити на неi зуби!

– Так ти Маруся! – посмiхнувся iклами Матiас. – Так би вiдразу i сказала!

– Марусю! – закричала Дiана.