Силует

Особливо квiти, бо ж кожен охотнiше купить троянду вiд молодого дiвчатка, як цибулину вiд зiв’ялоi беззубоi баби.

Саме перед Фльореалiями затрималася Фiльомена бiля фонтану. Бризкала водою троянди, розложенi в кошику на оксамитовому, вогкому моху. Вулиця потопала вдалинi в соняшному свiтлi. Слiпуче, не стримуване хмарами, воно нiби ставило межi щоденному, звичайному життю. За тiею свiтляною запоною починалась апотеоза невмиручоi слави, що не знае анi тiней, анi не в’яне, як цi земнi квiтки, що падали до Фiльомениних нiжок разом iз бризками води.

Не знати чому наростала в душi тривога, що пiднiмала ii вгору, ростила крила до лету й межувала аж iз екстазою. Так виразно й певно вiдчула зненацька Фiльомена, що мета життя – це безкрая радiсть, така велика й безмежна, що ii не може зрозумiти земна iстота, хiба вiдчуе тiльки, що та прийдешня Радiсть не мае меж часу й простору…

– Та ж йдеш ти, нарештi, з нами, чи нi?

Хтось трусив за плечi й говорили якiсь голоси.

– З вами? Куди?

Дзвiнкий смiх вiдповiв на Фiльоменин запит:

– Таж вона, дiвчатка, закохана!

– Але!.

. Вона гордуе нами…

– Нiхто й нiколи не бачив ii з хлопцем!

– А чи ви ii бачили коли в храмi Венери?

– Анi в храмi Вести!

– А хто бачив ii на процесiях?

– А знаете, дiвчатка, чому?

– Нi!.. Ну-ну, чому?

– Вона – христiянка!

Дiвчатка перестали смiятись, бо ж останне слово кинуло на них тiнь, а на Фiльомену впало важким покривалом смутку. На мить немов почула бiль у скронi й нагло похололи руки, а ноги стали нiби чужi й не могли ворушитись.

Та ж все це тiльки на мить. Вже за хвилину вона випросталася й усю ii душу заповнили спогади й образи з дитинства. Ось хмара. Вона там, колись, творила темнi й яснi образи життя, тi «життевi потвори», що iх треба перемагати й що за ними виростае, розiрвавши iх на частини, ясний Янгол з кучерявими слiпучими крилами. І знову стало легко, нiби вiн ще раз торкнувся ii чистого чола й покликав:

– Ну, йди, бiдненька, йди.

Я вiдчиню тобi дверi до райського садку.

Тiльки напруживши всю волю, вернулася до дiйсности. Їi трясло кiлька рук товаришок. А хтось зривав iз шиi тоненький, з волосся сплетений ретязьок iз малим, дерев’яним хрестиком, що його вирiзав ще Язиг.

* * *

Того дня пiшла Фiльомена по воду, не знаючи, що знайде там вогонь. А знайшла: як христiянку, засудили ii на «вогненну смерть» у живих смолоскипах, що мають у цi свята освiтлювати цезарськi садки.