Мандрівки близькі і далекі

Ми боялися Леонiда Кучми, ми геть занепадали духом, коли вiн перемагав Кравчука, а виявилося: ворог не там. Комунiсти, якi його обрали, стали першими ворогами Президента, а вiн – запорукою збереження нашоi державностi. Воiстину неможливо зраджувати на тронi. А втiм – голова радгоспу Лукашенко таки зрадив свiй народ…

«Я нiколи не стану московським лакузою», – буцiмто сказав таке Леонiд Кучма в якiйсь приватнiй розмовi з нашими депутатами. Сказав чи не сказав, але чи можна у такi слова повiрити на всi сто вiдсоткiв? Мусимо вiрити, й оце «мусимо» свiдчить про нашу нинiшню невпевненiсть.

Адже нiхто iнший, а таки Кучма обiцяв упровадити другою державною мовою мову росiйську i вступити в евро-азiйський блок. Не робить цього – навпаки, вперто наближае нашу державу до Європи, але ж нiхто не може забути його iнавгурацiйноi промови з колаборантськими обiцянками.

Бiднi ми – так мало в нас нацiональних лiдерiв, а мiж ними суперпатрiоти, якi в унiсон з росiйськими распутiними – бабурiними й солженiциними – проголошують iдею новоi Киiвськоi Русi, тобто московськоi iмперii iз столицею в Киевi! Проголошують i сходять iз парламентськоi трибуни пiд оплески комунiстiв.

А який демарш вiдбатувала вiдома екс-депутатка Лариса Скорик! Довго чарувала людей своiм крикливим патрiотизмом, аж поки не «засвiтилася». Соцiалiстична газетка «Товариш», та сама плюгавка, яка назвала наш нацiональний прапор символом зрадникiв, запроданцiв i перевертнiв, опублiкувала статтю панi Скорик, в якiй авторка прославляе шефа цiеi рептильки Олександра Мороза як рятiвника украiнськоi держави, а його радника Вiктора Боженара, який нинi, коли пишуться цi рядки, перебувае пiд слiдством, назвала людиною потужного розуму, першим полiтичним в’язнем новоi доби, вiд дiяльностi якого залежить реальна самостiйнiсть Украiни.

Отак: нi бiльше нi менше! Цiкаво, що спонукало панi Ларису давати подiбнi оцiнки вельми сумнiвним людям – невже тiльки невинний авантюризм?

Коли я закiнчував каденцiю в парламентi, сказав собi: не буду бiльше депутатом, це ж не Верховна Рада, а комунiстично-демократичний бульйон, гiршого парламенту бути не може.

Може бути, як виявилося, й гiрший. У попереднiй Верховнiй Радi комунiстична бiльшiсть складалася з директорiв – советськоi аристократii. З ними можна було про щось домовлятися, в чомусь iх переконувати: ми ж таки прийняли Декларацiю про суверенiтет Украiни, символiку, зрештою – найголовнiше: проголосили незалежнiсть.