Маленькі чоловіки

На щастя, вiд важкого життя, яке вiв Нет, постраждало тiльки його тiло, але не душа. Може, любов до музики охороняла його.

Хай там як, але пан Баер досвiдченим оком бачив багато хорошого в Нетi й з великим задоволенням розвивав цi задатки, водночас виправляючи недолiки. Вiн прикипiв душею до люблячого й лагiдного, як дiвчинка, Нета й, розмовляючи про нього з дружиною, часто називав «своею донькою», що дуже смiшило ii. Самiй панi Баер бiльше подобалися смiливi, мужнi хлопчики, вона вважала Нета дуже милим, але слабким.

Це, втiм, не заважало iй пестити його так само нiжно, як вона пестила Дейзi.

Щоправда, один недолiк Нета дуже турбував Баерiв, хоч вони й розумiли, що це наслiдок його життя в постiйному страху – вiн iнодi говорив неправду. Траплялося таке здебiльшого через дрiбницi, але все-таки то була брехня.

– Будь якомога уважнiшим до себе, – сказав якось пан Баер, обговорюючи з Нетом одну з таких ситуацiй. – Стеж за тим, що говориш, щоб випадково не збрехати.

– Я намагаюся, але нiяк не можу вiдвикнути, – вiдповiв Нет.

 – Я звик брехати, бо боявся тата й Нiколо, а тепер iнодi брешу, бо хлопчики смiються надi мною. Я знаю, що це недобре, але забуваю…

І Нет у розпачi схиляв голову.

– Я теж брехав у дитинствi, – вiв далi пан Баер, – але бабуся вiдучила мене. І знаеш як? Батько й мати сердилися на мене, вмовляли й карали, але я все забував, так само як i ти. Тодi бабуся сказала менi: «Я допоможу тобi не забувати й притримаю твiй неслухняний язичок».

Вона велiла менi висунути його й надрiзати самий кiнчик ножицями, але кров все одно пiшла. Це було жахливо, однак принесло менi велику користь. Язик загоювався досить довго, тож я мiг говорити тiльки дуже повiльно, а отже, мав час обдумати те, що хотiв сказати. А коли язик зажив, все одно уважно стежив за собою, бо боявся бабусиних ножиць.

– У мене не було бабусь. Але якщо ви думаете, що це допоможе менi, розрiжте менi кiнчик язика, – рiшуче сказав Нет, який дуже боявся болю, але бажання вiдучитися брехати було ще бiльшим.

Пан Баер усмiхнувся й похитав головою.

– Я знаю iнший, спосiб, кращий, – сказав вiн. – Вiн уже випробуваний мною. Ось як ми зробимо. Щораз, як ти збрешеш, покараний буду я.

– Як же так? – з подивом вигукнув Нет.

– Ти даси менi кiлька ударiв лiнiйкою по руцi, – сказав пан Баер. – Сам я рiдко вдаюся до цього покарання. Може, ти краще станеш стежити за собою, якщо бiль доведеться терпiти не тобi, а менi.