Диктатор

– І що вiн розповiдав про дитинство?

Шевцов переказуе оповiдь Погодiна.

– До чого це все? – питае сам себе генерал Михайлов.

– Не знаю, – вiдповiдае Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.

Генерал дивиться на Олега, потiм переводить погляд на ще одного присутнього в кабiнетi – чоловiка, що мовчки сидить за столом i не зводить погляду зi старшого лейтенанта Шевцова.

– Ну, що скажеш? – звертаеться до того третього генерал ФСБ Михайлов.

Чоловiк переводить погляд на Михайлова.

– Хай iде собi хлопець.

Вiдпочивае.

Генерал вiдпускае Шевцова, i той iде сходами Луб’янки, втомлений та злий, з купою думок у його молодiй головi, з безлiччю запитань, на якi немае вiдповiдi.

– Можливо, його не варто було вiдпускати? А як з ним щось станеться? – питае генерал свого гостя, наливаючи тому коньяк.

– Не думаю. Не варто драматизувати подii. Цiлили у Погодiна. Шевцов просто опинився поруч. Не у свiй час i не на тому мiсцi. Таке бувае.

Михайлов мовчить. Вiн ненавидить свого гостя, але мириться з його присутнiстю, бо знае, хто вiн i звiдки.

Таких людей не женуть. З такими намагаються жити у мирi.

– Чеченцi, – задумливо каже гiсть. – Вони переходять межу. Цi люди неправильно трактують волю президента. Не розумiють своеi ролi при дворi. Сьогоднi вони стрiляють у полковника ФСБ, а завтра… хто iх знае, кого вони прикiнчать завтра.

– Погодiн ще живий, – нагадуе генерал Михайлов своему гостю.

– І слава Богу, що живий. Як прийде до тями, будемо з ним працювати. А поки що його потрiбно охороняти.

Пильно та кожноi хвилини. Вiн мае жити, аби говорити. Це зрозумiло, товаришу генерале?

– Звiсно, що зрозумiло. Цим i займаемося.

– Гаразд. Я буду йти. Державнi справи не закiнчуються на черговому замаху. Навiть коли цiлять у високопоставленого офiцера росiйських спецслужб.

Шевцов прокидаеться близько 14:00. В головi туман. Вiн спав трохи бiльше чотирьох годин. Олег дивиться на годинник, йде до ванноi i плескае собi в обличчя холодну воду, що бiжить московськими трубами по домiвках городян.

Йому двадцять три роки, i вiн прекрасно розумiе, що в його професii бувае рiзне. І те, що Погодiн залишаеться жити, – випадковiсть, помилка виконавця, якась мить, що завжди вирiшуе все.

– А може, i закономiрнiсть долi, – каже офiцер ФСБ Олег Шевцов, i тi слова фiксуе записуючий пристрiй, бо в квартирi Шевцова його ж колегами встановленi мiнiатюрнi засоби прослуховування, якi фiксують найнепримiтнiшi звуки.

Ситуацiя кризова.