Диктатор

Дiд завжди любив масштаб, справжню красу вчинкiв та простору, який його оточуе, справедливих та безстрашних людей, до яких належав i сам, розкiшних панянок, якi щоразу розбивали його чуйне, а iнодi жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, евро та украiнськi гривнi, якi вiн жменями жбурляв iм пiд ноги. Його любили бандити, вiдвертi злодii, цигани, бармени, офiцiанти та киiвськi таксисти. Його свiтлий розум цiнували професори й академiки, депутати i мiнiстри в той час, як цiла купа невдах i «невизнаних генiiв» заздрили дiдовi i писали своi нуднi дисертацii, намагалися зарекомендувати себе полiтичними експертами чи то письменниками столiття.

Але нiчого в них не виходило, бо вони були сiрими та звичайними, без Божоi мiтки, без сили волi та завзятоi вдачi, яка завжди виштовхувала мого дiда з глибоких ям, здавалося б, однозначноi та кiнцевоi безвиходi.

Вiн не був схожим на iнших. Прискiпливий до деталей, консерватор iз чiтко вираженими авторитарними нотками у всiй своiй риторицi та безлiчi дiянь, вiн любив вiкторiанську епоху, яку смiливо поеднував iз французьким неокласицизмом.

Йому так подобалось. Думка iнших не мала для нього жодного значення, наче такоi i не iснувало, нiколи не було, навiть не з’являлося на свiт.

Дiд був особистiстю. Одним з небагатьох, хто знав чоловiчу дружбу, кохав вродливих i вередливих жiнок, крок за кроком, iнодi вичiкуючи роками, але коли вже прийде час, неодмiнно рухаючись пiдступно, розумно, тихо, а часом досить галасливо, розставляючи своiх людей i створюючи мережу украiнських виборцiв, якi в кiнцевому результатi давали те, що вiд них вимагалось: владу одним та поразку – iншим.

Крiзь величезнi вiкна виднiеться увесь центр мiста – вулицi Олеся Гончара i Богдана Хмельницького, старi дахи Ярославового Валу i куполи Софii Киiвськоi. У дiдовiй вiтальнi повсюди книги, картини, фотографii, старi CD-диски, колекцiя платiвок ще ХХ столiття з усiма альбомами Висоцького, Розенбаума, Шарля Азнавура, Володимира Івасюка, Назарiя Яремчука, вiдомого за часiв його молодостi бiлоруського гурту «Ляпiс Трубецкой» i трагiчно загиблого Кузьми Скрябiна, котрий з роками зайняв гiдне мiсце в одному ряду з тим же Івасюком та Яремчуком.

Ось така компанiя. І повсюди списанi аркушi паперу, записники, блокноти, старi документи, якi сорок рокiв тому могли трактуватися як секретнi документи державного значення. Сьогоднi ж вони стали iсторiею, архiвом життя, що добiгало свого кiнця.

Йому добре серед них. Це його атмосфера.