Диктатор

Мiй племiнник. Талановитий хлопець. Син моеi молодшоi сестри. Зростав без батька. Ти знаеш цю iсторiю…

– Що я можу зробити для нього? – питаеться С’ютi.

– Вiзьми його до себе, Майкле. Навчи його усьому, що знаеш i вмiеш. Зроби з нього чоловiка. Змусь бути аналiтиком, актором, манiпулятором, шпигуном, нелегалом, диверсантом, оперативником, врештi-решт воiном i навiть вбивцею.

С’ютi не дивуеться, не вiдчувае шоку або ж жалю.

– Ти просиш у мене долi вбивцi для свого рiдного племiнника? – питаеться вiн Френка.

– Я прошу тебе врятувати його вiд неминучоi загибелi.

– У нього проблеми?

– Так.

– Полiцiя, мафiя, наркотики, алкоголь, жiнки? Може, вiн гей?

– Жiнки i алкоголь. А ще розумна голова, яка дiсталася дурню.

– Хто вiн за освiтою?

– Усе його життя – лiтература та мови. Наразi вiн знае три мови.

– Якi саме?

– Французька, росiйська, iспанська.

– Вiн учив росiйську? – Майклу стае цiкавою така розмова. – Чи не твоя це заслуга, Френку?

– Нi.

Не моя. Це заслуга Толстого, Достоевського та Пастернака.

– Ось воно що. А з цими трьома його, певно, Святий Дух познайомив? То вiн у тебе трiшки навiжений?

– Який вже е.

– Я пам’ятаю твою сестру. Як вона, до речi?

– Нiяк, – вiдповiдае Френк.

У тому единому, короткому словi звучить бiль.

Вони знову замовляють випивку. С’ютi вже прийняв рiшення, про яке ще не знае Френк. Майкл не поспiшае з вiдповiддю. Френк не пiдганяе його.

– Я зрозумiв, Френку. Ти не можеш менi пробачити не тiльки Афганiстану.

І справа навiть не в ньому i не в тих дурних моджахедах. Все те пусте i зайве. Ти прекрасно це знаеш. Ми з тобою не раз посилали людей на вiрну смерть. І вони йшли, робили це завзято, з ентузiазмом, бо вiрили нам i вiрили в нас, думаючи, що пiсля виконання завдання iх чекае винагорода.

С’ютi робить паузу, спираеться на стiл, нахиляеться до Френка i каже:

– Ти не можеш менi пробачити Вiкторii. Ти нiколи не примиришся з тим, що вона вибрала мене, а не тебе.

Френк нiчого не каже, а рiзко хапае Майкла за краватку i смикае до себе. Дихання обох чоловiкiв стае важким, з грудей на волю рветься прихована роками ненависть.

– Не торкайся своiм брудним язиком ii пам’ятi! Ми обидва знаемо, що вона могла зараз сидiти поруч з нами, якби не твоi витiвки та садизм по вiдношенню до неi. Жiнка, яку потрiбно було носити на руках, стала черговою жертвою твоеi несамовитоi вiдданостi ЦРУ.