Диктатор

Пожалiй матiр хоча б…

– А хто пожалiе мене?

– Чоловiк, який хоче, аби його жалiли, не чоловiк! Я був кращоi думки про тебе.

– Як же менi усе це набридло, – каже Томас i робить черговi два ковтки вiскi.

Вiн п’яний, але ще контролюе себе. Навпроти нього сидить сивий чоловiк десь за п’ятдесят. Глибокi зморшки рiжуть його лоб. У нього доволi розумний i сконцентрований погляд. Одягнений вiн у темний костюм i свiтлу сорочку. Плечi тримае прямо – результат багаторiчноi служби в армii США.

– Слухай, Френку, коли вже у нас пiшла така вiдверта розмова… – Томас затихае на хвильку, а потiм питаеться: – Хто мiй батько? Де ця паскуда?! І якого дiдька я його нiколи не бачив?

Френк Лейл, який був рiдним дядьком Томаса та единим чоловiком, котрого той поважав i слухав, посмiхаеться племiннику недоброю посмiшкою.

– Вона менi так i не сказала, вiд кого тодi завагiтнiла. Що я не робив, як не просив, як тiльки не допитувався. Все марно, – каже Френк.

– Тобто?

– Не знаю я, хлопче, хто твiй батько.

Навiть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заiжджий, не з нашого кварталу i навiть не з нашого мiста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.

Томас слухае дядька, замовляе подвiйну порцiю вiскi i випивае ii.

– Кажеш не перейматися? – посмiхаеться вiн. – А потiм питаеш, чому я п’ю? Якiсь дивнi ви усi люди, родичi моi милi. Дивнi чи дурнi. Хто вас знае.

За вiкнами бару пануе весна. Холодна й дощова. Сiрою зграею танцюють над Нью-Йорком похмурi хмари.

І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надii, яким не судилося стати реальнiстю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому свiтi вiд них не залежить абсолютно нiчого. Томас дивиться у вiкно, переводить свiй погляд на дядька, б’е кулаком по столу i кричить не своiм голосом:

– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це мiсто вб’е мене. Воно мене поглинае, засмоктуе, i якщо так продовжиться й надалi, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.

З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрiчае iх мовчанням.

Вiн не п’е шiсть днiв, а потiм знову зриваеться i пiрнае у чергову гулянку. Його оточують випадковi, незнайомi йому люди, якi живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж вiн, iздять його автомобiлем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все.