На березі Хозарського моря

Я плакала кривавими сльозами, доки по його смертi видала книгу, котра до того часу була перекладена 36 мовами свiту i витримала 95 перевидань! Цифри – сувора дiйснiсть.

Скрiзь усе було просто, доступно, прихильно – тiльки не в Сербii. І скрiзь подорожуючи, читаючи на рiзних кафедрах свiту лекцii про Павича, я могла говорити з людьми.

Це страшно, жаско, неймовiрно, але гiркою iстиною е те, що лише поза Сербiею я почувалася людиною. І дружиною Мiлорада Павича. Скрiзь, крiм рiдноi краiни, менi допомагали захистити культурний спадок Сербii вiд неi самоi.

В процесi роботи над моею книжкою чимало змiнилося завдяки моiм, буквально сiзiфовим намаганням уплинути i врятувати те, що мали би рятувати усi, крiм мене. Я засвiдчую це, аби не забулось, на кого перетворилися ми, серби, у ХХІ сторiччi. Це не поодинокий випадок, який стосуеться одного письменника, його книг i його удови. Це – реалii Сербii. Краiни, котра знаходиться на шляху до зникнення, адже вона так довго старалася на користь власноi шкоди.

І досi робить це.

*?*?*

У тiй пiтьмi, шизофренii, в тiй непрогляднiй ночi, в котрiй я опинилась i жила майже два роки, свiтло менi принесли хозари! Вiд моменту, коли азербайджанський посол Хасанов з’явився в моему домi, аби повiдомити, що на Ташмайданi встановлять пам’ятник Павичу, все змiнилося з блискавичною швидкiстю. Мое життя в божевiльний спосiб роздвоiлося. У мiсцевих iнституцiях, закладах, крамницях, на нечастих зустрiчах з iнтелектуальною елiтою мене принижували, вiдштовхували, залишали в коридорах, знущалися, iзолювали, зневажали, висмiювали, обманювали, топтали… навiть лаяли.

Будьмо вiдвертi – знущалися не з мене, не з Ясмiни Михайлович. Опосередковано вони мстилися Мiлораду Павичу.

В тiй краiнi i в тi часи, коли я живу, успiху не прощають нi за життя, нi пiсля смертi.

А з азербайджанського посольства надходили запрошення на прийоми й вечерi. На Мiлорадiв грiб i до пам’ятника покладали вiнки до дня його народження й смертi. Менi приносили кошики з добiрними подарунками.

Вийшло спецiальне видання «Хозарського словника» азербайджанською мовою з фотографiею пам’ятника в парку. Менi подарували медаль iз зображенням пам’ятника, мене пильнували й балували, немов хозарську принцесу. І от нарештi я iду в Баку з усiма почестями, як висока державна гостя, i менi дарують хозарський килим[5 - Жодна сербська iнституцiя чи органiзацiя на знак шаноби досi не поклала анi квiточки на Павичiв грiб чи пам’ятник.