Щось більше за нас

Я тiльки скривився з болю й щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотiв i собi.

– Позволiте? – шарпнув вiн до себе стiльця i, широко розсiвшись на ньому, промовив:

– Фу! Прiпекает сегодня! Абсолютно жарко будет! Фу!

Я сидiв мов прибитий такою несподiванкою. «Откуда мне сiе?» – думав я здивовано, дивлячись, як добродiй Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кiнцях i оглядав мое пристановище метким i смiливим поглядом.

– Но… позвольте… – опам’ятався я, нарештi. – Как же ви… Откуда же ви узналi, что я… прiехал… То… есть… я просто не понiмаю.

– Я? – загорлав вiн знову й зареготався так, як, мабуть, нiхто й нiколи тут не реготався, скiльки пам’ятали себе суворi евреi на патретах. Але зараз же зробився поважним i, навiть зiтхнувши, сумно додав:

– N… знаете, такое болото, где лiшнiй… как би вам сказать, лiшнiй голос в етом концерте, е… е… слишен сейчас же… Д-да?

Певна рiч, я був дуже вдячний йому за те, що вiн i мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була менi все-таки мало з’ясована.

– Так! – одповiв я. – Но… как же всьо-такi… только что прiехал, нiгде не бил, нiкого не знаю…

– О, ето пустякi! – заспокоiв вiн мене. – Абсолютно достаточно, еслi ви меня спросiлi у Лейзера… Я к вашiм услугам i душой, i телом… i… i всем телом своiм.

І знов чогось зареготався. Проти волi задивившись на його великi жовтi зуби, я перенiс погляд на лице i став роздивлятись його. Воно було кругле, скрiзь виголене i страшенно червоне; здавалось, добродiй Гаркун, колись дуже чогось розсердившись, почервонiв та так i застиг навiки червоний.

– Ну-с! – умить повернувся вiн до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а дiло дiлом. – Как же думаете здесь устроiться? Ви… надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, украiнець?

Я з цим згодився.

– Ах, щоб же нас! Так будем же розмовляти по-своему!.

Я й на це пристав. Вiн зрадiв, нiби найшов те, що давно вже шукав i почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипiла в нас чи то пак у нього. Говорив вiн з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» i весь час мав вигляд людини, що на своiх плечах носить таку вагу обов’язкiв, яку не кожний витримати може.