Щось більше за нас

На вiкнах – рудi подранi завiски.

– І скiльки за цей… за цей номер? – повернувсь я до Лейзера.

– Один руб.

– Не менше?

– Хе! – усмiхнувся вiн, нiби жалкуючи, нiби навiть соромлячись за мене. – Такой номер? Дешевлее ви не найдьоте нiгде! У нас завсегда ночуе здесь гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниi гостi зупиняються… Даже студенти були… Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой-нiбудь себе сарай…

– А Гаркун-Задунайський тут у вас?

– Гарку-у-н? – перепитав вiн якось хутко i пильно подивився на мене.

 – Ви до ево iмеете какоесь дело?

– Нет… так… А что такое?

– Нiчево… Я думав… Нет, нiчего… Да, он був у нас… Тепер он на другую квартiру… Ет! Ето такой человек! – умить з презирством махнув вiн рукою i, одiйшовши, розчинив вiкно. Потягло свiжим повiтрям, повiяв приемно вiтрець i пух закрутився по хатi.

– Гаркун, он такой человек, – зараз же знов повернувся вiн до мене. – Єсли ви iмеете к нему какоесь дело, так ви заберiть наперед у нього деньги… О! І тогда он будет – ша! А если он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нiкогда.

Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори – усьо благородниi людi, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналi з нашоi гостiнiци, так он завьоз нашi 10 карбованцiв i годi! Босяк i больше нiчево!..

– Отакоi! – подумав я й замовк. І бiльше про «антре-преньора i режiсьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.

II

Поспавши трохи, я сiв бiля вiкна, роздумуючи, як i де знайти тут яку-небудь роботу.

Вмить почув я легке стукання у дверi. Дивно менi стало. Який бiс мiг до мене йти в цьому городi та ще й у таку ранню добу.

– Ввiйдiть! – гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», – згадав я й заспокоiвся.

Коли ж нi! У дверях з’явилась якась постать, що нiяк не могла навiть нагадувати Лейзера. У синiй суконнiй чумарцi, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в однiй руцi (то серед пекучого лiта!) i якоюсь ломакою в другiй; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, анiж маленького смирного еврейчика.

– Удiвляетесь? – гукнула постать так, нiби я сидiв вiд неi гiн на двое принаймнi. – І, конечно, поражаетесь?

Я таки справдi i здивувався, i «поразився».

– Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунайскiй, антре-преньор i режiсьор руско-малоруской местной трупи. Очень прiятно!

Шаркнувши ногою, вiн схопив мою руку й шарпнув нею так, нiби хотiв запевнитись, чи мiцно вона прироблена до мого бiдного тiла.