Щось більше за нас

– Коли ж я подумаю, – тихо знов почала Мотря, – що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стае. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрiя привикла… Це вже, значить, годi: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

Ілько пiдняв голову, хотiв щось сказать i… знов похиливсь.

– Страшно жалко… – наче думала вголос Мотря. – Подумаю кинуть Андрiя – я вже думала багато вчора – так якось зовсiм i жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! – засмiялась вона i зараз же сумно замислилась.

– А ти ще подумай, – муркнув Ілько i глянув на неi.

– Я сама так думаю.

– А коли скажеш?

– Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрiевi обiщалась у четвер… скажу тобi в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? – ласкаво заглянула вона в вiчi й прихилилась до його.

– Чого ж сердитись? – усмiхнувся Ілько й тихо обняв ii, притуливши щiльно-щiльно, до болю, – до себе.

– Не тули так… – прошепотiла Мотря, зчервонiвши трохи.

– Чого? – нахилився вiн до неi. – Може ж, бiльше не прийдеться… Здаеться, задавив би тебе!.

Мотря зiтхнула, одкинула голову, подумала i, палко обнявши, стала цiлувати в губи, в очi, щоку, найлюбiше мiсце над чорним м’яким вусом.

– Не пiдеш за Андрiя? Не пiдеш? – шепотiв Ілько.

– Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я пiду. Обнiми, обнiми мене!.. Прощай, мiй хороший, мiй гарний… Обнiми…

IV

Гучно було в пивнiй у Мошка, як увiйшов туди Ілько. Долi валялись лушпайки з огiркiв, кiсточки з риби, стояли калюжi пива; круг столiв сидiли п’янi, спiтнiлi, червонi лиця; смердiло потом, чобiтьми, махоркою.

– А! Ілько! – почулося з-за одного столу, зайнятого якимись парубками в пiджаках i червоних сорочках. – Іди до нас!

Ілько обдивився навкруги й сiв коло якогось дядька, що вже був п’яний i щось спiвав разом iз другим дядьком; той сидiв проти нього i щохвилини перепиняв пiсню гикавкою. Мiж ними сидiла якась жiнка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадiйно поглядала на дядькiв.

– Мошку! – гукнув Ілько.

Вiд стойки одскочив жвавий, маленький еврейчик i, шльопаючи калошами, пiдбiг до столу.

– Пару пива!

– І бiльше нiчево?

– Нiчого…

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадiбно пiдряд три склянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку i задумався.

– «За-а-аблiсте-е-е-ела зорька-а-а…» – почув вiн коло себе i повернув голову до дядька.

– Семене! Та побiйся ж Бога! – благаючи, заговорила жiнка.