Щось більше за нас

– Я ж казала, що Андрiй, – прошепотiла Мотря i, наче не примiчаючи його, весело i швидко заговорила до Ілька, котрий пiдвiвся й, закриваючи очi вiд сонця, ласкаво й привiтно всмiхався до Андрiя. А Андрiй, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою бiлий-бiлий високий лоб, обведений сизою смугою вiд картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у iнших смага бувае; протирав вiд пороху маленькi, сiренькi, з бiлими вiями очi, якi бувають у молодих бiлих поросят; протирав рудi, короткi, кудлатi вуса.

– А! І Андрiй сюди! – наче тiльки що побачивши його, повернулась Мотря i весело заговорила до нього:

– А я оце йшла до тiтки та й зайшла, знаеш, сюди…

– Драстуй, Ільку! – перебив ii Андрiй. – Грiешся все на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорi…

І не договорив: порiвнявшись iз Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, – i Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками i звалилась, як снiп.

– А-а-а-е-е… Смiешся! А! Смiешся ще… Е-е! Тiкать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щiльно руками лице, зiгнувшись якось на бiк, тiльки здригувалась, посовувалась пiд ударами й не плакала, не кричала, навiть не застогнала й разу.

– Та що ти, Андрiю! Тю! Та годi, здурiв! – схаменувся сторопiлий Ілько. – Уб’еш же! Годi! – i потягнув за руку.

– Ільку! Не в свое дiло не мiшайсь! – прохрипiв Андрiй, зупинившись i повернувшись до Ілька. – Заступникiв не треба!

Розпатлана, зi збитою набiк хусткою, з синiми губами, з темно-червоною плямою на лiвiй щоцi, з пилом i смiттям, що поналипали на другiй, розхристана, важко дихаючи, встала Мотря й жадно впилася очима в Ілька.

– Та вб’еш!.. Хiба ж можна так? – одступив трохи Ілько.

– Не твое дiло!

– Та про мене! – здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набiк i махнувши рукою. – Вб’еш – сам одвiчать будеш…

Мотря вмить зареготалась.

– Заступивсь, заступивсь! – i, схопившись, пiдбiгла до Ілька. – Так ось же тобi, тьху! тьху! тьху! у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!» – каже.