Знахар

Незважаючи на це, Бронiслав озвався:

– Пане професоре…

– Цить!.. – перервав його Вiльчур i, морщачи брови, пошепки додав: – Вiзьми пальто!

Лакей хотiв було знову щось сказати, але тiльки ворухнув вустами i допомiг професоровi роздягнутися.

Вiльчур швиденько вiдкрив коробку, вийняв iз неi прекрасну шубу з чорно-бурого блискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув ii собi на плечi, на голову нап’яв ковпачок iз двома китичками, що смiшно звисали, на руку надiв муфточку i з радiсною усмiшкою подививсь у дзеркало: мав надзвичайно комiчний вигляд.

Вiн окинув поглядом прислужникiв, хотiв на них справити враження, але в очах служницi й лакея читалися тiльки подив i обурення.

«Дурнi», – подумав вiн.

– Пане професоре… – знову почав Бронiслав, а Мiхалова затупцяла на мiсцi.

– Мовчати, до дiдька, – прошепотiв i, обминаючи iх, вiдчинив дверi у вiтальню.

Вiн сподiвався застати Беату з малою або у рожевiй кiмнатi, або в будуарi.

Минув спальню, будуар, дитячу. Їх не було. Повернувсь i заглянув до кабiнету.

І тут порожньо. У iдальнi на заквiтчаному столi, який виблискував золоченням порцеляни i кришталю, стояло два прибори. Марiола з мiс Толерд разом обiдали трохи ранiше. У вiдчинених до буфетноi дверях стояла покоiвка. У неi було заплакане обличчя та запухлi очi.

– Де панi? – стривожено запитав вiн.

У вiдповiдь дiвчина розридалася.

– Що сталося? – закричав, уже не стримуючи себе. Передчуття якогось нещастя пiдступило до горла.

Служниця i Бронiслав тихенько прослизнули до iдальнi та мовчки стали пiд стiною.

Вiн обвiв iх здивованим поглядом i в розпачi вигукнув:

– Де панi?

Раптом його погляд затримався на столi. Бiля його приборiв, обпертий об кришталевий витончений бокал, стояв лист. Блiдо-голубий конверт iз тисненим срiблом бережком.

Серце раптово завмерло, в головi бушувало. Вiльчур iще нiчого не розумiв, нiчого не знав. Вiн простягнув руку i взяв листа, який йому здався холодним i мертвим. Хвилину тримав його у пальцях. На конвертi, заадресованому йому, впiзнав почерк Беати.

Великi незграбнi лiтери.

Вiдкрив i почав читати:

«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш пробачити менi колись те, що я йду…»

Слова почали здригатись i танцювати перед очима. В легенях забракло повiтря, на чолi виступили краплi поту.

– Де вона? – крикнув вiн приглушено. – Де вона?!

Й обвiв поглядом присутнiх.

– Панi поiхала з панночкою, – тихенько промовила служниця.

– Брешеш! – вигукнув Вiльчур.