Знахар

Тут було тихо, тепло i добре. І легко засиналося.

Темно ще було, коли iх розбудив скрип колiс, тупiт кiнських копит i погукування: люди привезли жито до млина. Із сiней почувся кашель старого Прокопа. Вiталiс зiрвався, гiсть також. Засунули сiнники за пiч.

Прокiп Мельник увiйшов i прохрипiв:

– Слава Ісусу…

– Навiки, – вiдповiли йому.

– Чого стоiте? Рухайся ти, чорте, – звернувся вiн до Вiталiса. Заглушку вiдставити!

Поглянув понуро на гостя i додав:

– А ти що? Берися до роботи! Не чуеш? Люди зерно привезли!.

.

– Це означае, що ти мене береш на роботу? – радiсно запитав прибулець.

– Та вже хай там. Вiзьму.

Роздiл VI

З того часу Антонiй Косiба замешкав у млинi Прокопа Мельника. І хоч вiн нiколи не смiявся, а всмiхався надто рiдко, тут йому було добре, як нiде до цього часу. Роботи вiн не боявся, нi рук, нi плечей не шкодував, у балачку не полюбляв устрявати, тож у старого Прокопа до нього не було претензiй. Зрештою, вiн навiть був задоволений iз нового наймита.

Якщо вiн i нiчим цього не виявляв, то лиш тому, що не мав такоi звички.

Антонiй Косiба виконував будь-яку роботу, яку йому давали. Чи бiля засувок, чи бiля люка, чи бiля ваги, чи бiля жорен. Коли щось псувалося, вiн брався ремонтувати. А те, що вiн був метикуватий вiд природи, це завжди приходило йому на виручку. Не раз скоба трiскала або й шестерня з осi злiтала, вiн вже знав, що треба зробити, замiняв i коваля, i стельмаха.

– Здiбний, ти, Антонiю, – говорив Вiталiс. – Пiзнати легко, що ти по свiтах бував.

А вже iншим разом:

– Не такий вже ти й старий. Будеш iз розумом Прокоповi служити, дивись, i жiнку собi заслужиш, Ольгу-вдову собi за жiнку вiзьмеш…

– Патякаеш казна-що, – Антонiй Косiба знизав плечима. – Анi iм це не в головi, анi менi. До дiдька воно менi?

Стугонiло коло млина, шумiв сильний струмiнь води, скрипiли жорна. Бiлий борошняний пил носивсь у повiтрi, наповнюючи його хлiбним смаком. Вiд свiтання до смеркання роботи не бракувало. Часу не було нi на що.

Зате у недiлю можна було вiдпочити i випростати костi. Але й тодi Антонiй не намагався зблизитись анi з веселою Зонею, анi з Наталчиною матiр’ю, Ольгою, хоч обидвi його любили та ставилися до нього доброзичливо. Найчастiше вiдпочинок вiн проводив iз Наталкою.

День був схожий на iнший, i йому самому здавалося, що так вже буде завжди, доки не стався випадок, який не лише все змiнив, але й для родини Прокопа Мельника мав стати великою подiею.