Знахар

Отже, кому могло на тому залежати, хто на цьому вигравав?.. Нiхто. Професор не залишив заповiту. За законом, все, що вiн мав, перейшло б дочцi й дружинi. Ви ж, пане голово, запевняете, що вдова е найбiльш безкорисливою жiнкою на свiтi. Залишаеться ще ii коханець, якому, судячи з його зовнiшностi, не велось якнайкраще. Але й це бiльш нiж сумнiвне. Якби вiн хотiв здобути грошей, зумiв би вмовити дружину професора забрати готiвку, хутро та коштовностi. Бо все це становило суму, вiд якоi вiдмовлятися не можна, яка побiжно оцiнюеться у сiмдесят тисяч злотих.

А жiнку, яка кохае, спритник може намовити на будь-що…

– Сумнiваюсь. Беата була жiнкою принципiв…

– Пане голово, ви, як досвiдчений суддя, знаете краще вiд мене, де у жiнки починаеться кохання, там закiнчуються всякi принципи. Але про невинуватiсть цiеi пари свiдчать також iншi речi. Отже, прiмо: вони б не ховалися, щоб уникнути пiдозри. Секундо: вони б тут же з’явилися пiсля зникнення професора, бо вся преса розтрубила про цю подiю.

Та й вони були б останнiми дурнями, якби думали, що полiцiя ранiше чи пiзнiше iх не знайде, коли б вважала iх винуватцями вбивства. Маючи таку велику приманку, як спадщина професора, вони з’явилися б через кiлька днiв, а тут вже другий мiсяць минае. Їхня совiсть мусить бути чистою.

– І я так вважаю.

– А ще й оце! З досвiду знаю, що злочинцевi майже нiколи не терпиться. Кожному з них кортить здобути те, що спонукало його на злочин. Вiн завжди обирае тактику бути на виднотi пiд носом полiцii.

Бiльш упевнено злочинець почуваеться тодi, коли свiтиться, нiж коли ховаеться в тiнь, що може привернути до нього пiдозру.

– То правда.

– Поза сумнiвом. Я розглядав ще одну версiю: випадкове вбивство. Скажiмо, професор iх знайшов i пiд час сутички був убитий. У такому разi знову ж мусимо взяти до уваги й те, що на його вбраннi не було анi кровi, анi слiдiв пiсля виведення плям кровi. Неможливо також припустити, щоб той щуплий i досить хирлявий молодик зумiв убити такого велетня без застосування зброi.

Власне тому я й не стаю на голову, щоб iх вiдшукати.

Голова пiдтакнув.

– Може, краще було б, коли б ми iх не знайшли… Принаймнi до моменту, поки справа до кiнця не з’ясуеться.

– Може, й краще, – зiзнався комiсар.

Зрештою, вiн нiчого iншого не мiг сказати, бо до цього часу полiцiя не могла вийти на найменший слiд Беати Вiльчур, ii дочки i того незнайомця.