Знахар

Вiзник погнав коня.

Через кiльканадцять хвилин будинки стали траплятися все рiдше. Обабiч, тут i там мiж парканами, блищало свiтло гасових ламп. Врештi й воно зникло. Натомiсть у нiздрi вдарили випари великого смiттезвалища. Фаетон повернув убiк, вiдразу не стало чути цокання кiнських копит, бо iхали по м’якiй грунтовiй дорозi. Доiхали до першоi глиня- ноi ями.

– Стiй краще тут, – почувся тихий голос.

Хвилину прислухалися. Десь далеко чувся гул мiста. Тут же панувала цiлковита тиша.

– Викидай його, – пролунала коротка команда.

Три пари рук вчепились у безвладне тiло. За мить вмiст кишень було очищено. Без зусиль зняли пальто, пiджак i жилетку. Раптом, очевидно, пiд впливом холоду, Вiльчур прийшов до тями i закричав:

– Що це, що ви робите?..

Одночасно вiн силувався пiдвестися з землi. У той момент, коли вже майже стояв на ногах, отримав страшний удар у потилицю. Беззвучно звалився, як колода, на землю. Позаяк, падаючи, вiн закотився аж на край глибокоi ями, до якоi зсипали смiття, тiло зсунулось на дно.

– Холера! – лайнувся один. – Не мiг притримати?

– А для чого?

– Дурне щеня! Для чого? Зараз лiзь в яму по черевики та штани!

– Сам лiзь, коли ти такий хитрий.

– Що ти сказав? – перший загрозливо наблизився до нього.

Ішло вже до бiйки, коли обiзвався флегматичний голос вiзника, який до цього часу мовчки палив цигарку.

– А я кажу: поiхали. Хочете, щоб нас тут накрили?..

Чоловiки опам’ятались i вскочили у фаетон. Кiнь рушив з мiсця. Перед виiздом на головну вулицю затрималися, вiзник iз-пiд козел вийняв старий мiшок i ретельно витер усi колеса вiд смiття, яке причепилося до них, пiсля чого вскочив i пришпорив коня.

Протягом дня сюди нiхто не заглядав, а вночi – тим бiльше. Тiльки на ранок розпочнеться рух бiля глиняних рам. Це селяни з навколишнiх сiл, якi працювали на вивозi смiття зi столицi, приiжджали сюди зi своiм смердючим багажем. Приiжджали, висипали з возiв смiття i, заробивши кiлька злотих, поверталися додому.

Старий Павел Баньковський, господар iз Березовоi Вiльки, любив порядно зробити роботу. Тому й пiд’iхав до краю ями i заходився розвантажувати свого воза. Вiн не поспiшав, бо й кобилi треба було дати вiдпочинок перед дорогою, та й сам вiн потерпав вiд задишки, що у його вiцi було справою зрозумiлою.